Секція 1.

Секція 1.

Теоретико-методологічні аспекти державного управління

___________________________________________________________________

Карєлова Лариса Василівна

Аспірант кафедри права і законотворчого процесу

НАДУ при Президентові України

ФУНКЦІЇ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ МІНІСТЕРСТВ

Питанням дослідження функцій управління та управлінської діяльності присвячено роботи таких вчених, як  В. Авер'янов, Г. Атаманчук, І. Бачило, К. Бельський, Ю. Битяк, І. Голосніченко, А. Глебов, Л. Коваль, Ю. Козлов,  Б. Курашвілі, Б. Лазарєв, О. Луньов, Д. Овсянко, Л. Симонян, Ю. Тихоміров, Д. Цабрій та ін.

У науковій літературі відзначаються різні форми управлінської діяльності. Виділяють правові, організаційні, організаційно-правові форми цієї діяльності [5, с. 101-102], [8, с. 218].  Виходячи з цієї класифікації організаційно-правове забезпечення діяльності міністерства виступає видом організаційно-правової форми управлінської діяльності.

В цьому контексті  термін «організаційно-правове забезпечення діяльності міністерств» застосовується для позначення дій щодо визначення потреби, підготовки, надання, використання відповідних ресурсів, створення засобів, необхідних для виконання функцій та завдань міністерств, тобто для позначення певної діяльності.

Отже, організаційно-правове забезпечення діяльності міністерств слід розглядати як особливий вид управлінської діяльності щодо створення умов для визначення на правовій основі внутрішньої організації міністерств з метою виконання покладених на них функцій та завдань.

В науці державного управління впродовж багатьох років поширена думка про те, що зміст державного управління найкраще проявляється в його функціях. Так, Лазарєв Б.М. вважає, що до складових елементів змісту діяльності апарата управління відносяться цілі та завдання, функції та методи управління [6, с. 3].

 Авер’янов В.Б. підкреслює, що більшість дослідників визнають сутнісне значення функцій в елементному складі управлінської діяльності .[1, с. 10 ].

Термін  «функція» походить від латинського слова functia, яке означає виконання, здійснення. В науці державного управління термін "функція" застосовують для позначення діяльності будь-яких державних органів незалежно від їх мети. Функціонувати - значить діяти, бути в дії, виконувати обов"язки. Функція є і обов"язок, і коло діяльності, і призначення. Змістом виконавчої влади як виду державної діяльності є комплекс функцій, в яких безпосередньо знаходить свій прояв владно-організуючий зміст державного управління, яке здійснюється в різних процесуальних формах через постійний інформаційний обмін між суб"єктом та об"єктом управління на основі прямих та зворотних зв"язків.

Функція управління поєднує запланований результат, практичну діяльність з виконання поставлених завдань та одержаний результат.

Функції управління - це відносно самостійні та однорідні частини змісту управлінської діяльності, в яких виражається владно-організуючий вплив суб"єкта управління на об"єкт [3].

 Авер’янов В.Б. підтримує визначення функції управління як складової спеціалізованої частини змісту управлінської діяльності, які характеризуються певною цільовою самостійністю (автономністю) та якісною одноманітністю [1, с. 10 ]. Зокрема, він зазначає, що функції управління – це відносно самостійні та одноманітні частини змісту управлінської діяльності, в яких виражається владно-організуючий вплив суб’єкта управління, спрямований на забезпечення життєво важливих потреб адекватного йому об’єкта  управління, що вступає із ним у взаємодію [2, с. 50].

В.І. Мельниченко під функцією державного управління розуміє об’єктивно необхідний, цілісний, специфічний за предметом, змістом, обсягом, способами і засобами забезпечення управлінський вплив держави [7].

Авер’янов В. підкреслює забезпечувальний характер будь-яких функцій управління [2, с. 44]. Виходячи з цього, функції організаційно-правового забезпечення діяльності міністерства посідають особливе місце оскільки забезпечують інший вид управлінської діяльності – діяльність органа управління (міністерства). До інших ознак функцій управління цей вчений  відніс те, що вони безпосередньо виражають владно-організуючу сутність управління; є частиною змісту управлінської діяльності; наділені відносною самостійністю та одноманітністю; реалізуються в управлінських взаємовідносинах; спрямовані на забезпечення життєво важливих потреб об’єкта управління [2, с. 50].

Підсумовуючи вищенаведене функцію організаційно-правового забезпечення діяльності міністерства пропонуємо визначити як складову частину особливого виду управлінської діяльності, яка характеризується певною автономністю, універсальністю, цілеспрямованістю,  виражає владно-організуючий вплив суб’єкта забезпечення на об’єкт (діяльність міністерства)  та спрямована на реалізацію його найголовніших потреб.

І. Бачило зазначає, що кінцевою метою суб’єкта управління є не його власна діяльність, а організація і забезпечення певного стану об’єкта управління [4, с. 14]. Авер’янов В.Б. вважає, що функції управління постійно спрямовані на задоволення життєво важливих потреб об’єкта управління [2, с. 45].

Відповідно види функцій управління залежать від виду та характеристики важливіших потреб об’єкта управління (якщо взяти потреби об’єкта управління за критерій поділу функцій).

До основної потреби об’єкта управління Авер’янов В.Б. відносить організаційне упорядкування колективу людей з моменту його формування в якості об’єкта управління та постійне підтримання і удосконалення його організаційних форм в процесі подальшої діяльності [2, с. 46].

В загальній організаційній діяльності апарата управління Авер’янов В.Б. виділяє чотири групи функцій, які тісно взаємодіють між собою і  спрямовані на забезпечення об’єкта управління [1, с. 13 ], [2, с. 53].

Продовжуючи його думку можна виділити наступні групи функцій  організаційно-правового забезпечення діяльності міністерства:

1.                        функції їз забезпечення цільовою орієнтацією;

2.                        функції із забезпечення необхідними для нормальної діяльності і розвитку ресурсами та умовами;

3.                        функції із формування і наступного удосконалення діяльності міністерств.

4.                        функції з упорядкування та узгодженості діяльності міністерства;

Функції із забезпечення цільовою орієнтацією (прогнозування, стратегічне та оперативне планування тощо) мають на меті сформувати моделі бажаного майбутнього в діяльності міністерств з урахуванням можливих впливів різних факторів.

Функції із забезпечення необхідними для нормальної діяльності і розвитку ресурсами та умовами – це функції фінансування, матеріально-технічного забезпечення, інформаційного забезпечення, мотивації, кадрової роботи тощо. Ще Аверьянов В.Б наголошував на такій важливій потребі об’єкта управління як наявність необхідних ресурсів та умов діяльності [2, с. 47].

Функції із формування   і наступного удосконалення діяльності міністерств – це функції моделювання, організаційного проектування, організаційного розвитку, постійного удосконалення  тощо.

Функції з упорядкування та узгодженості діяльності міністерства – це такі  функції, як керівництво, координація, організація, регулювання, контроль тощо.

Ці функції взаємно доповнюють одна одну та взаємодіють між собою в процесі організаційно-правового забезпечення діяльності міністерств в Україні.

Список використаних джерел:

1.                        Аверьянов В.Б. Апарат государственного управления: содержание деятельности и организационные структуры / АН УССР. Ин-т государства и права; Отв. ред. В.В.Цветков. – Киев : Наук. Думка, 1990. – 148 с.

2.                        Аверянов В.Б. Функции и организационная структура органа государственного управления. К. «Наукова думка», 1979ю – 149 с.

3.                        Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 544 с. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://studrada.com.ua. Дата перегляду 23.04.2012.

4.                        Бачило И.Л. Функции органов управления. М.: Юрид. издат. 1976.

5.                        Державне управління: Навч. посіб. / А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Васіна, Л.Ю. Гордієнко; За ред.. А.Ф. Мельник. – К.: Знання-Прес, 2003. – 343 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

6.                        Лазарев Б.М. Формы советского государственного управления // Формы государственного управления. – М., 1983.

7.                        Мельниченко В. І. Переосмислення функцій державного управління у контексті децентралізації публічної влади [Електронний ресурс]. - Режим доступу: -  http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Usoc/2004_2/indeksnuj.htm. дата перегляду 23.04.2012.

8.                        Теория государственного управления : учебник / Г.В. Атаманчук.- М.: Издательство «Омега – Л», 2010. – 525 с.

Кравченко Тетяна Анатоліївна,

кандидат наук з державного управління, доцент,

докторант кафедри державного управління та земельного кадастру

Класичного приватного університету, м. Запоріжжя

СИСТЕМА МІЖМУНІЦИПАЛЬНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА ЯК ІНСТРУМЕНТ СОЦІАЛЬНО−ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ

В Україні за останні роки державотворення в основному сформовані інституційні засади розвитку місцевого самоврядування. Однак невирішеною залишається головна проблема ‒ створення умов для сталого розвитку сільських територій. Про це свідчать наступні фактори.

По-перше, незважаючи на прийняті закони про місцеве самоврядування, майже повністю відсутня законодавча база по специфіці сільських територій. І як наслідок залишаються без правового регулювання найважливіші напрями та механізми розвитку сільської території, немає навіть законодавчого визначення, що таке «сільська територія».

По-друге, не налагоджено фінансове забезпечення сталого розвитку сільської території. Причому мова йде не тільки про нестачу коштів, а й про недосконалість самого механізму фінансування, так як в країні законодавчо не встановлені стандарти забезпеченості сільського населення громадськими послугами, що не дозволяє обґрунтовано планувати і фінансувати програми сільського розвитку.

По-третє, особливо гостро відчувається дефіцит інформації про розвиток сільської території, оскільки не ведуться статистичні спостереження на рівні сільських поселень. Хоча ще у 2008 році Законом України «Про сільськогосподарський перепис» були визначені правові, організаційні та економічні основи підготовки і проведення сільськогосподарського перепису, його оброблення, узагальнення, поширення та використання його результатів [4].

У зв’язку з цим міжмуніципальне співробітництво (далі – ММС) є актуальною та інноваційною формою діяльності багатьох органів місцевого самоврядування. ММС є логічним рішенням для нейтралізації наслідків нераціонального розподілу функцій та ресурсів між органами місцевого самоврядування, недосконалої організації територіальної влади. Застосування ММС технологій є не тільки національною, а й світовою тенденцією.

Правовими засадами ММС в Україні є: Конституція України (зокрема п.2, ст.142), Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст.1, 2, 6), Бюджетний Кодекс України (ст. 92-93б, 101), Закон України «Про державно-приватне партнерство».

Але, не зважаючи на актуалізацію питання в Україні, правова концепція розвитку ММС залишається законодавчо невизначеною, натомість опереджають прикладні, функціональні показники розвитку ММС; свідчать про те, що ММС технології (економічні, фінансові, правові, управлінські, технічні, культурні та ін.) використовуються і мають позитивний результат.

Актуальність розвитку ММС в Україні обумовлюється надмірною фрагментацію громад базового рівня. Сьогодні в Україні налічується 30 475 суб’єктів адміністративно-територіального устрою, з яких 29 382 – це сільські населені пункти та селища міського типу, в яких функціонують 12 135 представницьких органів місцевого самоврядування, включаючи Верховну Раду Автономної Республіки Крим. Слід також зазначити, що понад 46 % територіальних громад мають населення менше 1000 мешканців. Таке подрібнення спричинює розпорошеність ресурсів: зменшення платників податків, що формують місцевий бюджет, збільшення видатків на утримання управлінського апарату місцевого самоврядування. У свою чергу це призводить до неспроможності органів місцевого самоврядування на базовому рівні самостійно і повноцінно виконувати свої повноваження [3].

Започаткування ММС неможливе без належного усвідомлення та обґрунтування цих процесів, а громадянам не потрібні нові складні за своєю структурою інституції. Але й посадові особи органів місцевого самоврядування, і громадяни бажають значніших інвестицій в інфраструктуру та покращення муніципальних послуг.

Можна виділити наступні ознаки міжмуніципального співробітництва:

1.     Міжмуніципальне співробітництво являє собою механізм взаємодії муніципальних утворень з метою спільного вирішення завдань соціально-економічного розвитку.

2.     Міжмуніципальне співробітництво здійснюється в різних формах.

3.     В даний час необхідно збереження самостійного статусу муніципальних утворень при здійсненні міжмуніципального співробітництва. В нашій країні законодавство не наділяє міжмуніципальні організації повноваженнями органів місцевого самоврядування.

4.     Право муніципальних утворень вступати в партнерську взаємодію між собою свідчить про самостійність муніципальних утворень, насамперед організаційну. Остання відображає один з основних принципів місцевого самоврядування, яким є визнання різноманіття форм здійснення місцевого самоврядування. Даний принцип передбачає плюралізм способів не тільки внутрішньої самоорганізації місцевого самоврядування, а й діяльності муніципальних утворень ззовні, в тому числі здійснення взаємодії з іншими муніципальними утвореннями.

Отже, ММС може складатися з взаємодіючих елементів муніципальних утворень, які володіють не тільки зовнішньою цілісністю системи, певним чином відособлених між собою і від системи державного управління, але й мають природно-правову, системну єдність. Така взаємодія будується на принципі емерджентності − це означає, що міжмуніципальне співробітництво муніципальних утворень найбільш яскраво проявляється внутрішньою цілісністю, а властивості такої системи не є сумою властивостей її складових частин. Така система, є чимось більшим, можна навіть сказати, що міжмуніципальне співробітництво в цілому має такі властивості, яких немає ні в одній з її частин, взятих окремо, тобто одного окремого муніципального утворення.

Перевагами створення ММС в сільських територіях є:

‒       разом органи місцевого самоврядування можуть зробити те, чого вони ніколи не змогли б досягнути поодинці; вони можуть започаткувати нові послуги або підвищити якість послуг, які вже надаються ними громадянам;

‒       покращується здатність залучати приватні інвестиції та брати участь у проектах публічно-приватного партнерства; стає можливим укладання більш вигідних контрактів з приватними компаніями;

‒       покращується здатність освоєння інвестицій та довіра з боку кредиторів, завдяки чому можна швидше отримувати позики та залучати кошти з зовнішніх джерел;

‒       ОМС-партнери можуть обмінюватись знаннями, досвідом та відповідними ресурсами, що робить надання послуг більш ефективною справою;

‒       можна оптимізувати (реорганізувати) адміністративні послуги: залучити більш кваліфікований персонал; здійснити мобілізацію існуючих ресурсів територіальних громад;

‒       спільна робота над завданням соціально-економічного зростання муніципалітетів та підвищення прозорості сприяють краще ніж фрагментарні дії окремих органів місцевого самоврядування;

‒       розвиток третього сектору (некомерційних організацій) з передачею ним окремих муніципальних функцій (допомога літнім, інвалідам, біженцям і вимушеним переселенцям, організація дитячого дозвілля та оздоровчих заходів тощо).

Для кількох учасників ММС робить доступним та ефективним те, що ніколи не було б доступним та ефективним для одного.

В даний час органами місцевого самоврядування прийняті різні програми соціально-економічного та культурного розвитку, які можуть бути покладені в основу міжмуніципального співробітництва, а також за погодженням можуть прийняті міжмуніципальний програми розвитку за участю органів державної влади відповідної території.

Для забезпечення системного характеру цих програм і включених до них заходів, виключення дублювання дій, надання всім програмним заходам єдиної цільової спрямованості необхідно вдосконалення системи цільових програм шляхом угруповання діючих програм в міжгалузеві блоки, які б були пов’язані з стратегічними напрямами розвитку району та забезпечують вирішення актуальних соціально-економічних проблем системного характеру.

Важливою формою роботи з організації взаємодії муніципальних утворень і обміну досвідом органів місцевого самоврядування сільських територій є збір, вивчення і поширення позитивного досвіду вирішення питань місцевого значення (в тому числі, соціально-економічного розвитку муніципальних утворень) – кращих практик муніципального управління.

Підсумовуючи, варто зазначити, що, ефективне місцеве самоврядування відповідає національним інтересам з огляду на децентралізацію деяких важливих державних функцій. А інститут ММС може допомогти виконувати багато з цих функцій більш ефективно. У зв’язку з цим уряд та парламент повинні дбати про співпрацю між органами місцевого самоврядування. Адже МMС допомагає досягнути політичних цілей уряду через посилення інституційної спроможності органів місцевого самоврядування та покращення стандартів їх роботи у ключових галузях.

Список літератури:

1.          Панасюк І.Л. Аспекти взаємодії територіальних громад та органів місцевої виконавчої влади агломерації задля спільного економічного розвитку / І.Л. Панасюк // Ефективна економіка [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=358.

2.          Питання законодавчого забезпечення міжмуніципального співробітництва було обговорено під час конференції у Комітеті з питань державного будівництва та місцевого самоврядування [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://portal.rada. gov.ua/rada/control/uk/publish/article/news_left?art_id=230495&cat_id=37486

3.          Розвиток міжмуніципального співробітництва: вітчизняний та зарубіжний досвід : посібник / В.В. Толкованов [та ін.]. – Київ, Видавництво «Крамар» , 2011.− 261 с.

4.          Про сільськогосподарський перепис : закон України від 23 верес. 2008 р. № 575-VI // Відом. Верховної Ради України. – 2009. – № 9. – Ст. 340.

5.          Розвиток сільських територій (стан, проблеми, перспективи) / Є.І. Бойко, І.Р. Залуцький, Х.М. Притула та ін.; НАН України. Ін-т регіональних досліджень; [наук. ред. Є. І. Бойко]. – Львів, 2011. – 61 с.

Круглова Анна Євгеніївна

Національний Університет

« Юридична академія України

імені Ярослава Мудрого»,

факультет підготовки кадрів

для Державної пенітенціарної служби України

ДЕРЖАВНА РЕГУЛЯТОРНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ У СФЕРІ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: СУТНІСТЬ ТА МЕТОДИ

Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності - це напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.[1]

Вона охоплює всі сфери державного регулювання підприємництва, тобто всі види регуляцій, які встановлюють обов'язки та зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян і суб'єктів господарської діяльності.

До сфери державного регулювання, зокрема, входять:

-         правила та процедури щодо входження на ринок та виходу з нього суб'єктів господарської діяльності, їх створення та ліквідації;

-         дозвільна система на провадження певного виду господарської діяльності;

-         правила та процедури, що регламентують певні види господарської діяльності, які не підпадають під ліцензування;

-         контроль за безпекою та якістю продукції;

-         контроль за обов'язковими платежами до бюджетів і до державних цільових фондів;

-         правила щодо обсягу та процедур подачі обов'язкової звітності;

-         регулювання цін;

-         антимонопольне регулювання;

-         контроль та обмеження щодо грошових і товарних потоків (включаючи інвестиційну та зовнішньоекономічну діяльність);

-         регулювання зайнятості та використання трудових ресурсів.

Державна регуляторна політика України здійснюється за допомогою спеціалізованих органів, що представляють  законодавчу і виконавчу владу в країні. До них належать: Верховна  Рада України, Кабінет Міністрів, Національний банк України,  державні комітети та служби, територіальні органи виконаної влади тощо. 

Державна регуляторна політика спрямована на зменшення втручання органів виконавчої влади та місцевого самоврядування у діяльність суб'єктів господарювання, усунення правових адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку господарської діяльності. Державна регуляторна політика є частиною загальної політики України. Вона має бути спрямована на забезпечення умов сталого економічного зростання та вдосконалення механізмів державного управління. Метою державної регуляторної політики є забезпечення ефективного впливу держави на економічні й соціальні процеси, оптимізації адміністративно-правового регулювання економічних відносин.[2] Вплив державного регулювання здійснюється на основі встановлення і дії таких принципів, за яких процес створення нового регуляторного акта максимально відповідав би потребам суспільства і підтримувався адекватними заходами державного забезпечення.

  Закон поширює принципи регуляторної політики та вимоги, що втілюють в життя ці принципи, на всю діяльність з прийняття регуляторних актів в державі, що має сприяти єдності, послідовності та системності підходів до державного регулювання економічних процесів. На теперішній час вимога додержуватися принципів регуляторної політики встановлена лише для органів виконавчої влади. Закон поширює цю вимогу і на нормотворчу діяльність Верховної Ради України, Президента України, державних органів, які не належать до органів державної влади і статус яких визначаються в Конституції України (зокрема, Національного банку України, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення), Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, територіальних органів центральних органів виконавчої влади, державних спеціалізованих установ та організацій, фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, а також посадових осіб будь-якого із зазначених органів, якщо ці особи мають право одноособово приймати регуляторні акти (всі ці органи, установи, організації та посадові особи об’єднано терміном «регуляторні органи»). При цьому враховуються особливості здійснення регуляторної політики Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, порядок нормотворчої діяльності яких має істотні відмінності від нормотворчої діяльності органів виконавчої влади.[3]

Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» встановлює принципи, за якими в Україні повинна здійснюватися регуляторна політика:

1) доцільність— обґрунтування необхідності державного регулювання господарських відносин з метою вирішення існуючих проблем;

 2) адекватність — відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятих альтернатив;

3) ефективність — забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб’єктів господарювання, громадян та держави;

4) збалансованість — забезпечення в регуляторній діяльності балансу інтересів суб’єктів господарювання, громадян та держави;

5) передбачуваність— послідовність регуляторної діяльності, відповідність її цілям державної політики, а також планам підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб’єктам господарювання здійснювати планування своєї діяльності;

6) прозорість та врахування громадської думки; відповідність для фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань, дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов’язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об’єднаннями, обов’язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.

   Законодавець правильно визначив шість основних принципів регуляторної політики. Ці принципи слід доповнити швидкістю - реагування на нові зміни в законодавчій базі, гнучкістю - пристосування до вимог ринку, об’єктивністю - врахування інтересів всіх суб’єктів підприємницької діяльності. [4]

   Таким чином, національні інтереси України потребують утвердження України як впливової європейської держави. Багатьма стратегічними програмами, затвердженими на державному рівні визначається прагнення нашої держави набуття повноправного членства в Європейському Союзі. У зв’язку з цим стає необхідною чітка та всебічна конкретизація зовнішньоекономічної стратегії щодо інтеграції України до європейського політичного, інформаційного, економічного та правового простору.

Література:

1.Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері                   господарської   діяльності» вiд 11.09.2003 р.// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, N 9

2.            Стеченко. Державне регулювання економіки. Конспект лекцій.2006

3.            Огляд основних положень Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської   діяльності»  

4.            Мордвінов О.Г., 4.  Погрібняк М.А. Досвід формування механізму регуляторної політики в США та можливості застосування його в Україні. 2010

Сидорчук Тетяна Вікторівна

Аспірант Київського інституту законодавства

при Верховній Раді України

УКРАЇНА ТА МОЛДОВА В КОНТЕКСТІ АНАЛІЗУ РОЗВИТКУ МЕТОДОЛОГІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Дев’яності роки минулого століття надали початок інституційної перебудови органів влади, можливості побудови сильної держави, що опирається на фундамент вочевидь зрілих суспільних відносин, заснованих на верховенстві права, особистісному і колективному розвитку.. Не тільки Україна проходить нелегкий шлях власного становлення. Аналогічні перетворення притаманні нашому найближчому сусіду – Молдові. Обравши демократичний шлях розвитку, два найближчі сусіди вибудовують нові держави на пострадянському, посткомуністичному просторі, маючи на меті якісні суспільні перетворення.

Колишні республіки СРСР, які отримали незалежність у 1991 році, пройшли тривалий шлях політичної та соціально-економічної трансформації. У політичній науці прийнято говорити про демократичний транзит від тоталітаризму колишнього СРСР до плюралістичної демократії західного зразка, до якої ми прагнемо ось уже 20 років. Але цей транзит для пострадянських країн явно затягнувся.

При даному аналізі, ми візьмемо до уваги порівняльний аналіз стану державного управління Молдови і України та розвиток методології державного управління даних  країн  в цілому. Україну і Молдову об’єднує те, що вони довгий час перебували у складі Радянського Союзу, існували одна з одною без кордонів (просторових, фінансово-економічних тощо). І зараз – обидві унітарні, мають однопалатні парламенти, з початку 90-х рр. ХХ ст. і в Молдові, і в Україні започатковано роботу інститутів Президента. Однак останній в Україні обирається всенародно, а в Молдові – парламентом. Є певна різниця у формуванні урядів [2].

За дослідженнями Г. Дроздової, Молдова – типова мала аграрна держава з обмеженим колом ресурсів та можливостей. Україна ж має певні переваги, пов’язані з належністю до середніх європейських держав із відповідним потенціалом, що можуть реалізуватись повністю у разі завершення трансформаційних процесів. Незважаючи на існуючі на той час сепаратистські настрої деякої частини населення, Україні вдалося зберегти суверенітет і територіальну цілісність. Молдова має проблемне Придністров’я. Однак тільки вона з країн СНД є парламентарною[1].

В контексті даного аналізу, ми бачимо, що стартувавши з однієї точки, дані  країни розвивалися далеко не однаково. І імпульси національно-державного самовизначення, здобуті в процесі розпаду колишнього Радянського Союзу, і геополітичне становище, і національно-цивілізаційна ідентичність, і соціокультурні умови, й якість політичних еліт, і ступінь впливу на політичний процес із боку демократії Заходу,  виявилися різними.

Наведемо спільні риси України та Молдови, які полягають у наступному:

1.Україна та Молдова належать до лише трьох країн СНД (третьою є Грузія), які офіційно проголосили мету стати у майбутньому членами Європейського Союзу. Цим ці дві країни декларують відмінність своїх стратегічних пріоритетів від тих, що визначили для себе, приміром, Російська Федерація та Білорусь. Обидві країни протягом тривалого часу (поки що безуспішно) домагаються від ЄС визнати перспективу членства в цій організації.

2.Україна та Модова належать до найбідніших краї Європи. За рівнем ВВП та доходів на душу населення Молдова посідає останнє місце у Європі, Україна – передостаннє.

3.Обидві країни із застереженями сприймають інтеграційні процеси в СНД. Зокрема, ані Україна, ані Молдова не входять до Договору про колективну безпеку СНД (“Ташкентського пакту”), та Євразійського економічного співтовариства, обмежуючись статусом спостерігачів у останньому

4.Обидві країни зіткнулись із подібними проблемами посткомуністичних трансформацій: незавершеністю демократичних та ринкових реформ, високим рівнем корупції, проблемами з реалізацією прав і свобод громадян.

5.Україна та Молдова є фундаторами ГУУАМ, але через дефіцит конструктивного лідерства Києва та зацікавленості Кишинева дане об’єднання перебуває в стагнації.

Відповідно є відмінні риси, які полягають в наступному:

1.Україна та Молдова відносяться до різних “вагових категорій”. Молдова - типова мала держава із обмеженим колом ресурсів та можливостей. Україна належить до групи європейських середніх держав із відповідними потенціалами, що можуть бути у повній мірі реалізовані у випадку успішного завершення трансформаційних процесів.

2.Україні вдалося забезпечити суверенітет і територіальну цілісність у повному обсязі, тоді як Молдова має проблему Придністров’я – сепаратистської квазі-держави, яка де-факто контролює біля 20% території Молдови і понад 50% її промислового потенціалу.

3.Конституція Молдови містить норму про те, що Молдова – нейтральна держава, що обмежує простір для маневру і не дає можливості поставити питання про вступ до НАТО.

4.Молдова включена до Пакту Стабільності – програми Європейського Союзу для країн Південно-Східної Європи, на відміну від України

5.Україна – індустріальна держава, промисловість формує абсолютну більшість національного ВВП, продукція промислового виробництва – основна стаття експорту, тоді як Молдова – аграрна країна.

6.Молдова – єдина в СНД парламентарна система. За Конституцією і президент, і уряд обирається парламентом, що обирається за пропорційною системою. Україна – президентсько-парламентська система з виразними авторитарними тенденціями.

7.Молдова більш вибірково, аніж Україна, ставиться до інтеграційних проектів в СНД, зокрема, не входить до Єдиного економічного простору (ЄЕП) Росії, України, Білорусі та Казахстану [3].

   Щодо розвитку методології державного управління, як в Україні,так і в Молдові це відбувається стихійно. Складові методології постійно змінюються, починаючи від самих методів управління закінчуючи методикою дослідження державотворчих процесів та явищ.

На наш погляд Україні притаманне поєднання консервативної та постмодерністської методології. Стан українських реалій показує, що, самі того не підозрюючи, українські політики фактично копіювали “вчорашній день країн розвинутої демократії”, від чого останні з великими зусиллями ніяк не можуть відмовитися, так як історично сформована теорія і практика державного будівництва пустила дуже глибоке інституційне коріння, яке стримує демократичний розвиток суспільства. Можна констатувати, що Україна «зависла» між минулим (де також є дві складові: перша – роки незалежності, які майже всі пройшли за інерцією розвитку радянських стратегій; друга – історичне минуле, яке було суперечливим й конфліктним для української соборності) і інноваційним майбутнім (глобалізацією, розпадом національних держав, технологічним та науковим прогресом світових наукових шкіл).

Щодо Молдови, тут відбувається поєднання консервативної із позитивістською методологією. Процес демократичної трансформації Молдови, як можливо ніякої іншої пострадянської країни, надзвичайно ускладнений цілою низкою геополітичних та внутрішньополітичних суперечностей. На додачу до політичних розбіжностей і конфлікту інтересів у Молдові є спільна для майже всіх колишніх радянських країн. Це відсутність інституційної спроможності – навіть попри наявність політичної волі – для здійснення реформ і усталення їхніх результатів. Часто існує потужний бюрократичний опір певним реформам, зумовлений абсолютно нереформованими організаційними принципами та структурами державного управління. Таке управління радянського зразка неспроможне функціонувати в умовах демократії та ринкової економіки, особливо коли йдеться про втілення реформ.

Потрібно привести у відповідність до стандартів ЄС не тільки інституційну базу, а й організаційне управління та кадрову політику. Державне управління в Молдові наразі потерпає на типово радянські симптоми: невиправдана чисельність персоналу з назагал низькими знаннями та заробітними платами. Навіть праця “блакитних комірців” у Молдові зазвичай оплачується краще, аніж більшості державних службовців. Передбачаться операціоналізація управлінської діяльності та її орієнтація на реальний ефект [4].

   Існує низка різновидів методології, що сформувались у процесі історичного розвитку і без яких неможливі існування і розвиток методології державного управління. Все це повинно бути враховано при правильному формування та подальшому розвитку методології державного управління як в Україна, так і в Молдові. Адже, від цього рішення залежатиме курс подальший дій та рішень, які в свою чергу безпосередньо впливають на ефективний процес державотворення країн та зближення з європейською спільнотою.

Список використаних джерел:

1.Дроздова Г. Україна та Молдова в пострадянському інтер’єрі / Галина Дроздова // Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів : зб. наук. пр. – Чернівці : Букрек, 2009. – Т. 3. – С. 131–140.

2.Краснейчук А.О. Державно – управлінські акценти взаємовідносин України з країнами Європи. (на прикладі Румунії та Молдови) // Державне управління: теорія та практика. - 2010.-  № 2. Режим доступу: http: // www.nbu.gov.ua/

3.Звіт “Економічні реформи в Молдові: уникнути ‘української пастки’” підготовлений Міжнародним центром перспективних досліджень (МЦПД) у рамках робочої групи громадянського суспільства “Україна – Молдова” за підтримки проекту “Об’єднуємося заради реформ (UNITER)”. Режим доступу: http: // www.uniter.org.ua

4.Сушко О. Україна та Молдова: пострадянські реалії в європейському інтер’єрі. Режим доступу: http: // www.russkiivopros.com/

Циферова Наталя Геннадіївна

аспірант Донецького державного університету управління

ТЕОТЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВИМ МЕХАНІЗМОМ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ

В структурі господарського механізму займає місце фінансовий механізм [4, С. 817], тому що він є основою індикативного планування, базою ціноутворення, а також підставою для змін у фінансовому праві.

Фінансовий механізм – це складова частина господарського механізму, сукупність фінансових стимулів, важелів інструментів, форм і способів регулювання економічних процесів і відносин. Фінансовий механізм включає передусім ціни, податки, мита пільги, штрафи, санкції, дотації, субсидії, банківський кредитний і депозитний процент, облікову ставку, тарифи [3, С. 369].

В умовах ринку фінансовий механізм розвитку агропромислового комплексу (АПК) включає такі основні елементи, які представлені на рисунку 1.

Адже, фінансовий механізм – це система визначених політикою фінансових методів і фінансових важелів, які використовують у своїй діяльності держава та підприємства за відповідного правового, нормативного та інформаційного їх забезпечення [2, С. 22].

Потреба в повноцінному використанні багатофункціональної природи сільського господарства і села в інтересах усього суспільства спонукатиме до необхідності:

-         в процесі реалізації аграрної політики спрямовувати дедалі більшу частину державної підтримки аграрного сектора на розвиток конкурентоспроможного малого і середнього підприємництва в сільському господарстві;

-         нарощування людського капіталу аграрного сектора, диверсифікацію доходів виробників сільськогосподарської продукції, підтримку екологічних заходів і природоохоронної діяльності;

-         засобами регуляторної політики формувати сприятливі умови для створення і функціонування малих підприємств у сільській місцевості у поза аграрних видах діяльності;

-         в процесі вдосконалення міжбюджетних відносин забезпечити наповнюваність місцевих бюджетів податковими надходженнями, достатніми для повноцінного виконання на сільських територіях основних функцій самоврядування;

-         у межах регіональної політики забезпечувати випереджувальний розвиток сільської інженерної і соціальної інфраструктури;

-         на всіх рівнях організації суспільства цілеспрямовано формувати сприятливе інституційне середовище сільського розвитку, в тому числі створювати умови для того, щоб сільські жителі активніше використовували право голосу при розв’язанні проблем своїх громад і прийнятті загальнодержавних рішень повинно стати запровадження державної програми адресної продовольчої допомоги [1, С 144].

Механізм формування й реалізації фінансової політики повинен бути дієвим та ефективним. Судити про це можна лише на підставі оцінки ефективності всього господарського механізму. Узагальнюючим показником ефективності механізму фінансової політики на макрорівні є темпи зростання валового внутрішнього продукту і національного доходу – основне джерело зростання добробуту суспільства [5, С.30-31].

Механізм фінансування не можна тлумачити тільки з позиції об’єктивних чинників, оскільки є суттєва відмінність у складі, змісті і характері механізму дії економічних законів і механізму їхнього використання.

Вважаємо, що фінанси, як об’єктивна економічна категорія, належать до механізму дії економічних законів. Фінансовий же механізм створюють суб’єкти фінансової системи для реалізації фінансової політики. Відповідно, при розробці фінансової політики необхідно враховувати дію об’єктивних економічних законів і закономірностей.

Список літератури:

1.                   Ботвіна Н.О. Механізм формування й реалізації фінансової політики в умовах кризових деформацій економічного простору / Н.О. Ботвіна // Облік і фінанси. - №1. – 2011. – С. 140-145.

2.                   Ковалюк О.М. Фінансовий механізм організації економіки України (проблеми теорії і практики): [монографія] / О.М. Ковалюк - Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2002. – 396 с.

3.                   Райзберг Б. А. Современный экономический словарь / Б.А. Райзберг, Л.Ш. Лозовский, Е.Б. Стародубцева. – [2-е изд., исправл.]. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 478 с.

4.                   Економічна енциклопедія. У трьох томах. Том 3. – Київ: Академія, Тернопіль: Академія народного господарства. – 2002. – 952 с.

5.                   Финансы и кредит: [учебник для студ. экон. вуз.] / Под ред. проф. Л.А. Дробозиной, Л.И. Ушакова и др. – [2-е изд. перераб. и доп.]. – М.: Финансы и статистика, 1988. – 468 с.

Чечуніна Ганна Володимирівна

Аспірант Академії митної служби України

Запорізька митниця, м. Запоріжжя

Начальник відділу кадрової роботи

прийняття управлінських рішень в митних органах

Для органів виконавчої влади всіх рівнів вирішальне значення мають процедури підготовки і прийняття управлінських рішень. Процес прийняття управлінських рішень в митній системі особливо актуальний у зв’язку з тим, що в митній системі приймається чимало управлінських рішень на різних рівнях керування, яким іноді бракує стратегічності, системності і обґрунтованості.

Прийняття управлінського рішення є одним з найбільш відповідальних видів роботи, яку виконують керівники та інші посадови особи митної служби в процесі управління. Очевидно, що від правильного та зваженого управлінського рішення залежить наскільки ефективно будуть виконуватись завдання, які стоять перед митною службою України.

Державна митна служби України, яка на сьогоднішній день є чи не наймолодшим державним органом виконавчої влади з часів здобуття Україною незалежності, а отже органом, що стрімко розвивається, потребує постійного вдосконалення на різних напрямках своєї діяльності. Чи не найважливішим напрямком, який потребує постійного вдосконалення, є інформаційна діяльність.

Інформаційна система існує в будь-якій організації, оскільки ніяка організація не може обійтися без інформації та без процедур її формування, обробки і використання. Ціль інформаційних систем — виробництво потрібної для організації інформації, створення інформаційного і технічного середовищ для здійснення керування організацією. Вихідною продукцією інформаційної системи є інформація, тобто достатня кількість правильних та докладних даних у потрібний час для підготовки та прийняття певного управлінського рішення.

Всі процеси перетворення інформації в інформаційній системі здійснюються за допомогою інформаційних технологій - системи методів і способів збору, передачі, нагромадження, обробки, зберігання, подання і використання інформації.

На сучасному етапі важко переоцінити важливість належного рівня інформаційного забезпечення діяльності Державної митної служби України. Інформація дає можливість приймати обґрунтовані та ефективні рішення. Її повнота, об’єктивність та захищеність безпосередньо впливають на ефективність та оперативність роботи митника.

Прийняття управлінського рішення неможливо без визначення проблемної ситуації та підготовки аналітичного матеріалу, кількісних та якісних даних, що відображають основні тенденції ситуації.

Визначення інформаційних потреб розглядаються відповідно до структури організації та рівнів керування. Управлінські рішення приймаються керівною та середньою ланкою посадових осіб митниці. Управлінські рішення, як правило, спрямовані на підлеглий особовий склад або на основну діяльність митниці.

Діяльність митних органів насичена інформацією, яка складається з різноманітних потоків даних. Вони охоплюють та відображають найважливіші аспекти діяльності митних органів України.

Основні зовнішні джерела інформації, які регулюють роботу митних органів, є законодавчі акти України та інші акти, що приймаються Верховною Радою та її органами, акти Президента України, підзаконні нормативні акти державних органів, акти органів місцевого самоврядування.

Внутрішні джерела інформації митного органу - інформація, яка відбиває стан діяльності, результати роботи структурних  підрозділів митного органу.

Ефективність використання інформації залежить від здат­ності митного органу збирати первинні дані, що забезпечують керівників різного рівня керування необхідною інформацією в належному обсязі та у потрібний час.

Аналітичні матеріали, засновані на первинних даних, становлять основу інформаційної підтримки при прийнятті управлінських рішень в митних органах. Враховуючи кількісний характер первинних даних, можна застосувати математичні методи їх аналізу та дослідження.

Здійснення митної справи та її ефективна діяльність можливі за умови забезпечення митниці сучасною комп’ютерною технікою з метою автоматизованого інформаційного обміну як у межах митної системи, так і з іншими міністерствами та відомствами України, а також з організаціями іноземних держав.

Головним завданням автоматизації Державної митної служби України стало створення на основі сучасних інформаційних технологій, програмних, технічних засобів та високошвидкісних наземних каналів зв’язку, інфраструктури, яка спроможна забезпечувати інформаційну підтримку основних напрямів діяльності митної служби України, сприяти вирішенню комплексу найважливіших поточних та перспективних завдань, що вирішують митні органи.

Ключовим елементом автоматизованої інформаційної системи є бази даних вантажних митних декларацій. Накопичення та подальша обробка електронної копії вантажної митної декларації здійснюється посадовими особами митниці за допомогою спеціалізованого програмного забезпечення, розробленого Держмитслужбою.

Одним з пріоритетних напрямків інформатизації митної справи є формування аналітичних матеріалів з питань зовнішньоекономічної діяльності та зведені дані щодо показників оперативної роботи митних органів. Аналітична робота спрямована на аналіз тенденцій в митній службі, створення системи прогнозування показників зовнішньоекономічних операцій.

Список використаної літератури:

1.                        Митний кодекс України від 11.07.02 року N 92-IV. //  http://www.liga.net/

2.                        Про порядок ведення спеціальної митної статистики. Постанова Кабінету Міністрів України від 12.12.02 р. № 1865. //http://www.liga.net/.

3.                        Про систематизацію аналітичної інформації для Голови Служби. Наказ Державної митної служби України від 14.11.2000 № 649.

4.                        Атаманчук Г.В. Теорія государственного управления. Курс лекцій. –М.: Юрид.лит., 1997.- 400 с.

5.                        Василенко В.А. Теорія і практика розробки управлінських рішень: Навч. посібник. – К.: ЦУЛ, 2003. – 420 с.

6.                        Годин В.В., Корнеев И.К. Информационное обеспечение управленческой деятельности: Учебник. – М.: Мастерство; Высшая школа, 2001. – 240 с.

7.                        Малиновський В.Я. Державна служба: теорія і практика: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2003. - 160 с.

8.                        Гаман Т. Принципи інформаційної діяльності органів державного управління в регіонах України// Вісник державної служби - 2004. - № 4. - С. 45 - 47.

9.                        Гармаш Є. Управлінські рішення в митній службі України. // Вісник Академії митної служби України. – 2005. - № 3. – с.105-109.

10.                     Судак С., Страшко В. Телекомунікаційні технології працюють на митну справу// Митниця – 2006. - № 2. – с.18-19.

11.                     Статистичні звіти структурних підрозділів Запорізької митниці.

12.                     Аналітичні довідки з основної діяльності Запорізької митниці.

Шеломовська Оксана Миколаївна

асистент кафедри соціології

Дніпродзержинського державного технічного університету

МОДЕЛІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ВИЩОЮ ОСВІТОЮ : ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ

В сучасних умовах розвитку української держави особливої актуальності набуває пошук ефективної моделі державного управління всіма сферами суспільного життя загалом та вищої освіти зокрема. В цьому аспекті корисним для України є світовий досвід організації взаємовідносин між державою та сферою вищої освіти.

В спеціальній літературі наявна чимала кількість типологій державного управління вищою освітою. Зважаючи на це, має сенс проаналізувати наявні публікації вітчизняних та зарубіжних науковців з цієї проблематики.

На думку низки експертів, зокрема Організації економічного та соціального розвитку,  в світі історично склалися три основних типи моделей державного управління вищою освітою: директивна (колишні СРСР  і Китай), яка характеризується тотальним контролем держави над всіма суспільними сферами; континентальна (Німеччина, Франція, скандинавські країни) – патерналізм держави щодо університетів і підтримка академічної свободи в університетах; атлантична (Велика Британія) – ліберальний підхід до університетів з боку держави, рівень академічної свободи визначається раціональними фінансовими та іміджевими рамками кожного університету. В останнє десятиріччя директивна модель фактично перестала існувати (хоча її рудименти все ще діють в колишніх країнах СРСР), а між атлантичною і континентальною намітилися тенденції до зближення [1].

Ґрунтуючись на тригранній моделі типологізації систем управління К. Бартона, можна розмежувати розвинуті та індустріальні країни відповідно до координаційних заходів в управлінні сферою вищої освіти: координація, де провідну роль відіграє ринок (США); координація, де провідна роль належить державі (Швеція) і координація, в основі якої лежить вплив зі сторони академічної олігархії (Італія, Велика Британія) [5]. Звісно, такий розподіл систем управління вищою освітою має право на існування, однак, на нашу думку, він не відповідає реаліям сучасного життя, оскільки виділення академічної олігархії (а не спільноти) в якості одного з головних акторів є дещо суб’єктивним – академічна спільнота все одно повинна мати глобальні орієнтири, знати для кого вона готує спеціалістів, в якому напрямку відбувається розвиток сфери вищої освіти держави. В такому разі має сенс виділення лише двох моделей – державницької та ринкової.

Також поширеною є думка про те, що всі концепції контролю та моніторингу, які сформувалися в Європі, поділяються на дві групи: континентальну та британську. Стосовно вищої освіти континентальна модель передбачає, що контрольні або регулятивні функції покладені на урядову установу чи агентство, яке їй підзвітне, а британська передбачає діяльність незалежних експертів. Проводячи аналогії з попередньо визначеними моделями можна стверджувати, що директивна модель є найжорсткішим різновидом континентальної (ще може називатися німецько-російською), яка передбачає державну відповідальність за вищу освіту, а британська та атлантична (англосаксонська чи англо-американська) моделі характеризують одну й ту ж ситуацію різними словами, при якій вища освіта є особистою справою кожної людини та індустрією послуг.

Дуже схожої думки стосовно моделей державного управління вищою освітою дотримується Ф. ван Вут, який запропонував також дві моделі: стратегію раціонального планування і контролю та стратегію саморегуляції. Перша передбачає централізацію процесу прийняття рішень і досить жорсткий контроль за вибором заданої політики та її втіленням у життя. Вона закладена в моделі державного контролю за сферою вищої освіти, тобто притаманна континентальній Європі. Стратегія саморегулювання надає перевагу саморегуляційним можливостям і складним взаємовідносинам між децентралізованими суб’єктами прийняття рішень. Вона відповідає британській та американській моделям державного нагляду за вищою [7].

Державне управління вищою освітою постійно розвивається, удосконалюючи свої методи та процедури. Через це вважається, що в сучасному світі в деяких державах моделі державного управління переплелися між собою, використовують постулати одна одної для якнайкращої відповіді на запити суспільства. Спроба класифікації таких змішаних моделей була зроблена Д. Брауном і С. Бєляковим, які пропонують виділяти вісім типів державного управління вищою освітою, а саме: новий менеджеріалізм: університет як елемент ринку, високий рівень автономії, низький рівень внутрішньої бюрократизації прийняття рішень; бюрократично-державний: високий рівень автономії та бюрократизації, слабий прояв ринку, університет як частина культури держави; бюрократично-олігархічний: жорсткі процедури прийняття рішень, низький рівень автономії, низький рівень внутрішньої бюрократизації прийняття рішень; ринковий: університет як елемент ринку, низький рівень автономії, низький рівень внутрішньої бюрократизації прийняття рішень [4].  Говорячи про переваги та недоліки такої типологізації моделей управління вищою освітою варто відзначити її всеосяжність, що створює певну складність її розуміння та врахування новітніх досягнень управлінської науки завдяки введенню моделі нового менеджеріалізму.

Окрім того, країни розрізняються і за рівнем автономії, наданої ВНЗ: франко-німецька модель управління закладами вищої освіти – мінімальна автономія та англо-американська – максимальна автономія [2]. В контексті цього варто відзначити, що і в європейських країнах останнім часом спостерігається тенденція автономізації ВНЗ з одночасним посиленням їх підзвітності перед суспільством. Так, аналіз Конституцій держав-членів Європейського Союзу виявив, що в 30 % з них містяться положення про автономію університетів (Естонія, Польща, Іспанія, Румунія, Словенія, Болгарія, Португалія), а в 7% - мова йде про наявність самоуправління в закладах вищої освіти (Греція, Фінляндія).

Американський філософ освіти П. Монро виділяє три варіанти системи освіти та відповідної організації державного управління нею. До першого типу належить модель, при якій освітня система створена і контролюється урядом (Німеччина, Італія, Російська Федерація, Франція). До протилежного типу належить освітня модель Великої Британії, де уряд мало впливає на освітню сферу, а активність здійснюється завдяки індивідуальним зусиллям або зусиллям автономних груп, які залежать лише від себе. Третій тип представлений США, де уряд не здійснює безпосереднє управління освітою, а  цю функцію виконують неурядові форми самоорганізації суспільства на рівні штатів та місцевого самоврядування, а також приватній ініціативи [6].

Російська дослідниця Л. Шпаковська в своїх роботах розробила класифікацію моделей державного управління вищою освітою європейських країн ґрунтуючись на виділенні основних сил, які приймають участь в управлінні сферою вищої освіти – держава, ринок та академія. Зокрема, мова йде про наявність ринкової (британської), соціальної (північноєвропейської) та змішаної (центральноєвропейської) моделей державного управління вищою освітою [3]. Ринкова модель управління вищою освітою заснована на тому, що основним агентом її координації виступає ринок, який  розглядається як основний інститут, що забезпечує реалізацію цієї індивідуальної свободи. Держава бачиться неефективним, бюрократичним інститутом, втручання якого гальмує ринковий розвиток і обмежує індивідуальну свободу. Протилежною до ринкової моделі державного управління вищою освітою є соціальна, притаманна країнам Північної Європи (соціально-демократичні традиції, нерівномірність розвитку регіонів, невелика чисельність населення). Держава бере на себе відповідальність за підтримку освіти на всіх її рівнях, а ВНЗ при цьому діють не лише як центри освітньої та наукової діяльності, а й визначаються агентами регіонального культурного і економічного розвитку і, тим самим, сприяють вирівнюванню регіональних відмінностей. Третю модель державного управління вищою освітою можна охарактеризувати як змішану, однак з переважанням в останні роки орієнтації на ринкову стратегію. Вона була запроваджена у другій половині ХХ ст. у державах Центральної Європи. В цих державах освіта розглядається як важливе соціальне благо і є інструментом державної соціальної політики. Основним агентом управління освітою виступала держава, а державне управління відрізнялося високим ступенем централізації і використанням директивних методів, а з кінця 1960-х рр. в цих країнах були здійснені реформи, спрямовані на введення ринку як інструменту управління вищою освітою, а також децентралізацію державного управління. Ринок в центральноєвропейській стратегії розуміється як сукупність методів державного управління, подібних ринковим. Дана модель припускає розподіл влади і відповідальності між різними рівнями, залученими в адміністрування вищої освіти.

Таким чином, аналіз наукової літератури щодо моделей державного управління вищою освітою в світі, дозволяє відзначити наявність низки класифікацій. Вони ґрунтуються на аналізі освітнього законодавства держав, акторів, які відіграють провідну роль у взаємовідносинах закладів вищої освіти та держави, процесів децентралізації управління та автономізації ВНЗ.

Список літератури:

1.   Аналитическая справка о государственной политике в сфере управления высшим образованием в странах ОЭСР и ЕС и институциональных моделях управления университетами в новых условиях функционирования высших учебных заведений. – Режим доступа : http://window.edu.ru. – Загл. с экрана.

2.       Насонкин В. В. Общая характеристика систем образовательного законодательства зарубежных стран на современном этапе / В. В. Насонкин, Г. Ф. Ткач // Научный вестник МГТУ ГА. – Сер. Международная деятельность вузов. – 2007. – № 116. – С. 13 – 19.

3.       Шпаковкая Л. Политика высшего образования в Европе и России / Л. Шпаковская. – Спб. : Норма, 2007. – 328 с.

4.       Braun D. Changing Governance Models in Higher Education: The Case of the New Managerialism / D. Braun. – Access mode : http://onlinelibrary.wiley.com. – Title from scren.

5.       Burton С. The Higher Education System. Academic Organization in Cross-National Perspective / C. Barton. – Berkeley, CA : University of California Press, 1983.

6.       Monroe P. Relation of Community, State, Government, Church, and School in the United States / P. Monroe // Church, Community, and State in Relation to Education. – London, 1938.

7.         Vught F. A. van. Policy Models and Policy Instruments  in  Higher  Education.  The  Effects of governemental policy-making on the innovative behavior of higher education institutions / F. A. van Vught  // Political science series. – 1995. –  №  26. – Access mode : http:// www.ihs.ac.at. – Title from screen.