Секція 5.
Актуальні проблеми кадрової політики та організації публічної служби у владних інститутах
_______________________________________________________________________
Бєляєва С.С., к.е.н.
Державна екологічна академія післядипломної освіти та управління,
зав. кафедри економіки природокористування (м.Київ);
голова Правління громадської організації «КолоОбіг»
ЕКОЛОГІЧН СКЛАДОВА ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ПРАЦІВНИКІВ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНИХ УСТАНОВ
Аналізуючи міжнародні документи, які стосуються питань збереження біорізноманіття та економіки природокористування, зокрема рішень ООН, конвенцій, самітів керівників країн, вищих органів влади держав, світової громадськості, які переконливо свідчать про велике значення екологічних питань для цивілізаційних процесів, розумієш про вагомі переваги залучення високоосвічених фахівців для збалансованого їх вирішення. В Україні саме на установи природно-заповідного фонду (далі – ПЗФ) покладаються завдання регулювати, координувати, контролювати, зберігати та відновлювати ці території та об’єкти. Фактично ж досягти намічених результатів для збалансованого функціонування територій та об’єктів ПЗФ не завжди вдається. Причиною є не тільки недостатнє фінансування природно-заповідних установ (далі – ПЗУ), але як наслідок, слабка матеріально-технічна база установ, неефективне ведення відновлювальних, наукових, польових і експериментально-дослідницьких робіт на місцях та інші. В Україні налічується 7740 територій та об’єктів ПЗФ, але у них різне підпорядкування, тому в рамках цієї статті акцентуємо увагу на ПЗУ, які підпорядковані Міністерству екології та природних ресурсів України (далі - Мінприроди). За інформацією Департаменту заповідної справи Мінприроди, фактично із виділених протягом 2011 р. коштів (82,213 млн. грн.) перевага надавалася на їх спрямування для утримання установ ПЗФ, їхніх спеціальних адміністрацій (станом на 19.09.2011 р. їх налічувалося 27). Cеред пріоритетних напрямів використання бюджетних коштів – першочергові природоохоронні заходи в межах ПЗФ: розробка проектів землеустрою; організація територій; оформлення державних актів на право постійного користування землею; встановлення меж у натурі (на місцевості); створення матеріально-технічної бази служб державної охорони та відповідних наукових підрозділів ПЗУ тощо [1].
За останні декілька років в Україні набрали чинності важливі для розвитку природно-заповідної справи документи. Серед них - Закон України «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки», згідно якого мережа територій та об’єктів ПЗФ має розширитись до 10,4% від площі країни; Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо розвитку природно-заповідної справи в Україні»; Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011 – 2015 роки»; Наказ Мінприроди «Про затвердження Положення про рекреаційну діяльність у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду України» (далі – Положення про рекреаційну діяльність). У 2011 р. Мінприроди розроблено та затверджено «Перелік відповідальних виконавців заходів Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015 роки» [1].
Для професійного виконання завдань, покладених на працівників ПЗУ, важливе значення має розуміння того, що навчатися й удосконалювати свої знання та практичні навички потрібно завжди, не зважаючи на вік, фактичний досвід роботи у певній галузі, науковий ступінь та вчене звання. Адже світ змінюється і глобалізація певних процесів має вплив на свідомість людини й на прийняття відповідних рішень; змінюється навколишнє середовище; впроваджуються нові технології, що не може не впливати на вибір тих рішень, які мають забезпечити раціональне використання природних ресурсів, екологізацію виробничих процесів у відповідності до парадигми збалансованого розвитку. Апріорі важко заперечити, що умінню приймати правильні екологічно спрямовані рішення треба навчатися постійно. Для цього зокрема необхідно активізувати діяльність тих закладів (організацій, установ), які беруть на себе зобов’язання сприяти безперервному процесу навчання у сфері екології. Серед подібних закладів - Державна екологічна академія післядипломної освіти та управління (далі – ДЕА), державний вищий навчальний заклад дослідницького типу, основними напрямами діяльності якого є підвищення кваліфікації, перепідготовка (надання другої вищої освіти), науково-дослідна робота, просвітницька, інформаційно-аналітична та видавнича діяльність. До навчального процесу ДЕА у якості студентів і слухачів, перш за все, залучаються працівники Мінприроди, які не тільки мають можливість отримати другу вищу освіту за спеціальністю «Екологія та охорона навколишнього середовища», але і регулярно підвищувати свій рівень освіти на курсах підвищення кваліфікації, організовуваних кафедрами ДЕА за відповідними навчально-тематичними планами [2].
Мінприроди значну увагу приділяє розвитку ПЗУ, в т.ч. постійно здійснює моніторинг ПЗФ, про що зокрема свідчить підтримка з боку відповідних структурних підрозділів Мінприроди стосовно організації та проведення тематичних наукових, освітніх, просвітницьких заходів, ініційованих фахівцями ДЕА, громадськістю. Згідно вимог законодавства в Україні постійно має здійснюватися також і моніторинг виконання вимог щодо платних послуг, які можуть надаватися ПЗУ [3]. Нормативно-правова база, яка має регулювати господарську діяльність, зокрема надання послуг національними природними парками (далі – НПП) України, зумовлює розширення та удосконалення додаткових послуг (в т.ч. і платних) ПЗУ, передбачає виготовлення певних виробів із природних ресурсів, які згідно нормативів мають право використовувати ПЗУ на своїх територіях. Такі умови господарювання не суперечать вимогам збалансованого розвитку й можуть бути наочним прикладом раціонального використання природних ресурсів, оптимізації виробничих процесів, забезпечення роботою місцевих мешканців, що відповідає потребам нині та майбутнього розвитку територій, адже поєднує екологічні, соціальні й економічні сегменти господарювання. Серед платних послуг, які мають важливе значення для популяризації ПЗФ, можна виділити рекреаційні. Серед обов‘язків суб’єктів рекреаційної діяльності у межах територій та об’єктів ПЗФ – надання рекреантам необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про рекреаційні послуги, програму обслуговування, можливі ризики під час подорожей, роз’яснення щодо їхніх прав та обов’язків; забезпечення виконання вимог чинного законодавства щодо раціонального використання природно-рекреаційних ресурсів та їх збереження. Серед основних напрямів ведення рекреаційної діяльності у межах територій та об’єктів ПЗФ, визначених у Положенні про рекреаційну діяльність, є наступне:
- створення умов для організованого та ефективного туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів та об’єктів;
- забезпечення попиту рекреантів на загальнооздоровчий, культурно-пізнавальний відпочинок; туризм; любительське і спортивні рибальство та полювання тощо;
- обґрунтування і встановлення допустимих антропогенних (рекреаційних) навантажень на території та об’єкти ПЗФ України;
- організація рекламно-видавничої та інформаційної діяльності, екологічної просвіти серед відпочиваючих, туристів у межах територій та об’єктів ПЗФ України;
- формування у рекреантів та місцевих жителів екологічної культури, бережливого та гуманного ставлення до національного природного надбання [1-3].
Аналізуючи зміст основних напрямів ведення рекреаційної діяльності у межах територій та об’єктів ПЗФ, доцільно акцентувати увагу на те, що суб’єкти, задіяні в процесі рекреаційної діяльності, мають володіти достатньо високим рівнем знань щодо питань організації та надання послуг рекреантам, режиму охорони відповідних природних комплексів та об’єктів; розумітися в проблемних питаннях просування рекреаційних послуг потенційним споживачам, регулювати механізм впливу на довкілля від любительського та спортивного рибальства і полювання тощо. Суб’єкти рекреаційної діяльності (фізичні та юридичні особи) мають володіти достатньо високим рівнем знань в економічних, юридичних питаннях щодо визначення антропогенного впливу на рекреаційну територію та певні рекреаційні об’єкти. До суб’єктів рекреаційної діяльності висуваються й вимоги до запровадження екологічної просвіти серед певних прошарків населення, що вимагає від них відповідних знань і навиків, набуття певних ділових зв’язків з іншими спеціалізованими установами (організаціями, підприємствами).
Зважаючи на те, що для фахівця-еколога в сучасних умовах господарювання удосконалення своїх знань та навичок має стати мотивацією вчитися протягом усього життя, науково-педагогічні працівники таких кафедр ДЕА, як збереження біорізноманіття, економіки природокористування, серед своїх основних завдань визначили потребу дослідження та аналізу досвіду тих країн, які очолюють десятку за показником індексу людського розвитку (далі – ІЛР). За офіційними даними з-поміж 135-ти країн, представлених у Звіті за 2010 рік, виокремлено «Топ-10», які найпомітніше змінили ІЛР за останні 40 років (Оман, Китай, Непал, Індонезія, Саудівська Аравія, Лаос, Туніс, Південна Корея, Алжир і Марокко) [4, 5]. Одним із перших кроків на шляху до співпраці з питань раціонального використання природних ресурсів та забезпечення збалансованого господарювання на природних територіях, зокрема на територіях та об’єктах ПЗФ України, для науково-педагогічних працівників зазначених вище кафедр стали заходи, спрямовані на популяризацію природних рекреаційних територій та об’єктів ПЗФ, організацію спільних еколого-просвітницьких та науково-практичних конференцій за сприяння місцевих органів самоврядування, громадських екологічних організацій [6]. Серед важливих напрямів роботи в ДЕА - підписання відповідних угод про співробітництво з науковцями, міжнародними організаціями, представниками бізнес-структур інноваційного, екологічного, ресурсозберігаючого профілю діяльності. Свої зусилля науково-педагогічні працівники зазначених кафедр спрямували на формування відповідних цільових тематичних планів навчання на курсах підвищення кваліфікації, зокрема для визначення сильних і слабких сторін господарської діяльності на природних територіях. SWOT- аналіз установ ПЗФ має стати основою для формування відповідних програм їх розвитку. Передумовою для розробки нової програми розвитку природних територій, на думку автора статті, мають стати відповідні технічні завдання, спрямовані на вивчення, моніторинг, аналіз, та їх проектні рішення. Ці важливі питання обговорюються на практичних заняттях із слухачами ДЕА. Також однією з особливостей навчання на курсах підвищення кваліфікації в ДЕА є обмін досвідом з питань ефективного збалансованого господарювання на природних територіях, впровадження інноваційних технологій у сфері рекреаційної діяльності.
Отже, із наведених у статті прикладів можна зробити висновок про необхідність регулярного підвищення рівня знань, опановувати досвід інших країн та вчитися аналізувати свої дії в контексті збалансованого розвитку. Важливою ланкою в освітньому процесі України має стати екологізація системи підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів для усіх галузей народного господарства, серед яких вагому роль мають такі сфери діяльності як рекреаційні послуги та екологічний туризм. За умов глобалізації процесів у світі, впливу економічних, екологічних і соціальних процесів на довкілля не можна бути осторонь необхідності розробити реально готовий до впровадження механізм реалізації екологічно прийнятних програм і планів, спрямованих на гармонізацію громадянського суспільства. На думку автора статті, на підставі фахового інформування про існуючий стан довкілля, аналізу фактичного антропогенного навантаження на природні території та об’єкти, місце людини в урбанізованому середовищі сприяння мотивації до збереження та відновлення природних ресурсів, впровадження ресурсозберігаючих технологій, вирішення конкретних екологічних питань на місцях та спонукання до стратегічного мислення є одним із основних завдань освітніх програм екологічного спрямування.
Список використаних джерел:
1. www.menr.gov.ua.
2. www.dea.gov.ua.
3. ПЕРЕЛІК платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами природно-заповідного фонду / затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 р. № 1913 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 2 червня 2003 р. № 827).
4. http://hdr.undp.org
Зотова Тетяна Геннадіївна
аспірантка кафедри права і законотворчого процесу
Національної академії державного управління
при Президентові України
ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ УКРАЇНИ: сутність та особливості
Розгляд принципів державної служби у парламенті неможливо розпочати без визначення їх співвідношення із загальними принципами державної служби в Україні. Так, В. Малиновський зазначає, що останні є обов'язковими для всіх органів та службовців, які відносяться до цього інституту, поширюються на всі види державної служби та є загальними в її рамках, охоплюють усі правові, організаційні, функціональні та інші сторони, що складають зміст державної служби [1].
Подібну характеристику ознак принципів державної служби наводить радянський дослідник у сфері теоретико-методологічних основ державної служби В. Манохін, який на початку 1990-х рр. визначив ключові вимоги до принципів державної служби:
- обов’язкові для всіх осіб і організацій, які в тій чи іншій мірі мають відношення до державної служби;
- поширюються на всі види державної служби і є загальними у межах державної служби;
- охоплюють всі організаційні, правові та інші сторони, які становлять зміст державної служби [2].
Виходячи з наведеного, можна попередньо резюмувати, що принципи державної служби в Апараті Верховної Ради України мають бути ідентичними загальним принципам державної служби в Україні.
Принципи державної служби як наукової категорії, визначають первинні положення та теоретичні ідеї, що віддзеркалюють об’єктивні закономірності розвитку суспільства та держави, найхарактерніші риси організації і функціонування не тільки самої державної служби, але й всієї системи державних органів та органів місцевого самоврядування, судочинства та прокуратури, визначають зміст складних взаємовідносин всередині цієї системи [3].
Уперше принципи державної служби в Україні на законодавчому рівні були перераховані у Законі України “Про державну службу” від 1993 р., після прийняття якого, жодних змін до їх законодавчого переліку, протягом майже 20 років не вносилось. Наразі прийнятий новий Закон України “Про державну службу” від 2012 р., у якому перелік принципів державної служби було переглянуто (рис. 1.) відповідно до положень Концепції розвитку законодавства про державну службу, схваленої Указом Президента України, де визначені основні засади вдосконалення правового регулювання державної служби, які мали сприяти удосконаленню принципів державної служби:
– конституційність та законність регулювання діяльності державних органів та державних службовців, їх взаємодії з інституціями громадянського суспільства;
– професійність, демократичність та прозорість системи державної служби, процедури прийняття органами державної влади рішень, забезпечення участі громадян у процесі їхньої підготовки, об’єктивне та оперативне інформування громадян України про діяльність державних органів і державних службовців;
– патріотизм державних службовців та неухильне дотримання ними вимог законодавства, етичних норм і правил поведінки, насамперед щодо недопущення проявів корупції та зловживання службовим становищем, конфлікту матеріальних та інших особистих інтересів;
– політична нейтральність державних службовців, чітке розмежування політичних та адміністративних посад, повноважень та відповідальності осіб, що їх займають;
– стабільність державної служби, надійна захищеність державних службовців від політичного чи іншого незаконного втручання у виконання ними службових обов’язків [6].
Як свідчить порівняння (рис. 1), незмінними залишились принципи: служіння народу України, законності, професіоналізму, чесності та персональної відповідальності. Окрім того, додано низку інших принципів, що на наше переконання приводять систему державної служби у відповідність до сформованої політичної системи та пріоритетів розвитку суспільства і держави, а саме: верховенства права, патріотизму, рівного доступу до державної служби, політичної неупередженості та прозорості діяльності. Також слід зазначити, що окремі принципи, на перший погляд, були виключені, однак, глибший огляд дає можливість резюмувати, що гуманізм та соціальна справедливість, пріоритет прав людини і громадянина, дотримання прав та законних інтересів органів місцевого самоврядування та дотримання прав підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян можуть розглядатись у тій чи іншій мірі як складова принципу верховенства права, а відданість справі може реалізуватись через принципи чесності, служіння народу Україні та патріотизму.
Відтак, визначивши, що принципи державної служби поширюються на всі її види та є загальними у межах державної служби, до їх переліку безпосередньо в Апараті Верховної Ради України доцільно віднести: законність, професіоналізм, чесність, персональну відповідальність, верховенство права, патріотизм та рівний доступ до державної служби.
Список літератури:
2. Манохин В. М. Государственная служба / В. М. Манохин. – М. : Юридическая литература, 1978. – 357 с.
3. Оболенський О. Ю. Принцип професіоналізму в державній службі
/ О. Ю. Оболенський // Вісник Державної служби України. – 1998. –
№ 1. – С. 54–61.
/ О. Ю. Оболенський // Вісник Державної служби України. – 1998. –
№ 1. – С. 54–61.
4. Про державну службу; Закон України, 16 груд. 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52.
5. Про державну службу; Закон України, 23 січ. 2012 р. // Офіційний вісник України. – № 4. – С. 9.
6. Про Концепцію розвитку законодавства про державну службу в Україні; Указ Президента України, 20 лют. 2006 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – № 8. – С. 39.
Харламов Кирило Ігорович
Донецький національний університет економіки і торгівлі
імені Михайла Туган-Барановського
ТРУДОВОЙ ПОТЕЦИАЛ ПРЕДПРИЯТИЯ: ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ ФОРМИРОВАНИЯ, РАЗВИТИЯ И ИСПОЛЬЗОВАНИЯ
Аннотация. В статье рассмотрены основные парадигмы трудового потенциала, уточняется дефиниция данной экономической категории, особенности методологии его формирования и развития на предприятии в современных рыночных условиях, а также наглядно демонстрируется формализация конкурентоспособности и конкурентных преимуществ трудового потенциала.
Ключевые слова: трудовой потенциал, рабочая сила, стимулирование, мотивация, конкурентоспособность, кадровый потенциал, методология трудового потенциала.
Введение. Актуальность статьи, характеризуется, прежде всего, тем, что на современном этапе развития предпринимательства трудовой потенциал предприятия стал ключевым фактором эффективности, конкурентоспособности и конкурентных преимуществ, т.е. без его детальной оценки, анализа и развития невозможно достичь устойчивых позиций на рынке.
Анализ последних исследований. Анализ многочисленных работ отечественных и зарубежных экономистов позволяет утверждать, что в научной литературе до сих пор нет единого комплексного подхода к формированию трудового потенциала, его оценке и принятию результирующих управленческих решений. Рассматриваются лишь отдельные его аспекты и то достаточно противоречиво (даже сама дефиниция категории не является выверенной, а у каждого автора субъективна), поэтому существует большая доля неопределённости по выбранному направлению исследования и его проведение является целесообразным. Базисом для всестороннего рассмотрения проблематики трудового потенциала можно считать исследования таких учёных-экономистов как: Васильков В.Г., Долишний Н., Ильин Л., Левченко А., Лукашевич В., Федонин О.С., Хрипач В.Я.
Постановка задачи. Цель работы - провести комплексный анализ трудового потенциала, которая достигается выполнением следующих задач: исследование дефиниций категории, методологии трудового потенциала, а также оценка конкурентоспособности трудового потенциала.
Результаты. Трудовой потенциал (ТП) – это персонифицированная рабочая сила, которая рассматривается в совокупности своих качественных характеристик; совокупная численность граждан трудоспособного возраста, которые по определённым признакам желают и способны осуществлять трудовую деятельность [2, с. 17; 110]. Другими словами, это трудовые ресурсы, одно из направлений конкретизации категории рабочая сила (РС), которое отражает не только общую численность трудоспособных работников, но и их атрибутивный аспект: образовательно-квалификационный, психофизиологический, мотивационный и интеллектуальный уровень персонала, а также профессионализм, состояние здоровья, социально-этнический менталитет и культуру. По определению наиболее точной дефиниции трудового потенциала проходили многочисленные дискуссии, большинство учёных сошлись в следующем термине, в той или иной его интерпретации: под трудовым потенциалом понимается возможность наиболее эффективного использования экономически активного населения при помощи системы целенаправленного воздействия на их количественные и качественные параметры в отчётном периоде и перспективе [1].
Необходимость рационального формирования, развития и использования трудового потенциала обусловлена превышением предложения РС над спросом, недостатками финансирования РС, несоответствием международным требованиям и стандартам. Процесс формирования ТП включает ряд этапов: 1) планирование потребности в человеческом капитале; 2) привлечение, подбор и найм персонала; 3) адаптация и профориентация; 4) анализ результатов; 5) корректировка. Многие предприятия зачастую, пропускают первый этап, и это сказывается на эффективности их дальнейшего функционирования. Численность кадров должна быть оптимизирована и научно обоснована, отклонения от потребностей (нормы) как в положительное (излишек), так и в отрицательное (недостаток) изменение, способствуют возникновению слабых сторон и угроз функционирования.
Важную роль в процессе развития и использования ТП играют стимулирование и мотивация труда, как материально-финансовое (з/п, премии, дотации, субсидирование и т.д.), так и морально-психологическое (грамоты, корпоративный авторитет, уважение, признание и пр.). Данные критерии существенно определяют производительность труда и как следствие этому, воздействуют на ТП. В настоящее время актуальна проблема демотивации (или обратного стимулирования) кадрового состава отечественных производственных и торговых предприятий, т.к. материальное стимулирование государственных предприятий оставляет желать лучшего, к тому же работодатели не всегда заинтересованы в повышении квалификации РС, зачастую кадры используются неэффективно. Страны с развитой рыночной экономикой преодолели данные трудности посредствам покрытия большей части финансового бремени и создания широкой системы государственной поддержки предпринимательства (финансирование + регламент налоговой политики + прогрессивное социальное страхование + большой размер социальных и хозяйственных трансфертных платежей). Примером можно представить Японию (принцип 3-S): системный, синергетический и симплексный подходы. Полезным для Украины может стать опыт освобождения от налогов тех средств, которые направлены на повышение квалификации сотрудников; использование тарифной системы, переквалификации, прогрессивных форм оплаты труда (система премирования, стимулирования инноваций); повышение оплаты интеллектуального труда; индивидуализация заработной платы в зависимости от конкретных заслуг работника (профессионального результата).
Конкурентоспособность ТП – это синтез физических и творческих способностей, знаний, навыков, опыта, умений, духовных и моральных ценностей, культурных традиций, присущих работникам определённого предприятия, которые отличают его на фоне других предприятий однородной с ним отрасли [3]. При этом учитываются следующие показатели: уровень образования и квалификации персонала, интенсивность движения персонала, эффективность использования фонда рабочего времени, эффективность стимулирования труда [4]. По представленным параметрам проводят оценку отдельных аспектов формирования конкурентоспособности ТП предприятия, однако для получения полной картины необходима комплексная оценка общего уровня конкурентоспособности по различным критериям одновременно, для этого целесообразней всего использовать интегральные модели.
Методология управления трудовым потенциалом по стратегическим и оперативным направлениям предприятия позволяет выделить две интегральные модели: 1) интегральный показатель, обобщающий стратегическую эффективность управления трудовым потенциалом (Iс) и 2) интегральный показатель, который обобщает оперативную эффективность управления трудовым потенциалом. Их можно представить в виде формул (1.1) и (1.2):
, где:
Для конкретизации результатов исследования, проведём оценку конкурентоспособности трудового потенциала ОАО «Ровенский машиностроительный завод». Расчёт интегральных показателей конкурентоспособности трудового потенциала представлен в таблице 1.1.
На первом этапе оценки мы выделили два блока управления – стратегический и оперативный, определили, что для ОАО «Ровенский машиностроительный завод» показатели стратегического контура имеют большее значение, нежели оперативного в соотношении (70% к 30%). На втором этапе был определён уровень соответствия между фактическими и нормативными величинами показателей ( ), в качестве нормативов были взяты значения средние в отрасли. На третьем этапе была установлена степень значимости достижения запланированного результата индивидуально для каждого показателя ( ) с учётом особенностей функционирования предприятия. На четвёртом этапе определены интегральные показатели по каждому из блоков по формулам (1.1) и (1.2). и комплексный интегральный показатель как среднее геометрическое.
Как видим из таблицы 1.1., на предприятии ОАО «Ровенский машиностроительный завод» стратегические параметры конкурентоспособности трудового потенциала превосходят оперативные, приблизительно составляют 92 % и в целом соответствуют нормативам. Структура оперативных параметров трудового потенциала является неравномерной, сильное несоответствие нормам присутствует у показателя производительности труда, поэтому величина оперативного контура управления трудовым потенциалом составила 68%. Интегральный показатель общей эффективности управления трудовым потенциалом составил 79 %. Базируясь на шкале оценивания интегральных показателей, был сделан вывод, что предприятие занимает среднее место среди своих конкурентов, однако может стать лидером отрасли, если внесёт определённые коррективы в бизнес-процессы своей деятельности. В связи с этим, важной является проблема интенсификации и активизации кадрового потенциала, т.е. повышение уровня образования и квалификации работников, для приобретения конкурентных преимуществ.
Выводы. Таким образом, в статье был проведён анализ различных дефиниций трудового потенциала, были представлены наиболее выверенные и точные по нашему мнению термины данной категории. Учёт общих закономерностей и особенностей формирования трудового потенциала будет полезен для дифференцированной нормативно-правовой, экономической, организационной и технологической политики при принятии управленческих и хозяйственных решений и выборе наиболее оптимальной альтернативы формирования рациональной структуры трудового потенциала и повышения эффективности использования имеющегося человеческого капитала. Интегральная методика является современным инструментом комплексной оценки конкурентоспособности трудового потенциала предприятия, которая позволяет обобщить значения различных количественных параметров этого многоаспектного понятия и сформировать направления управленческой деятельности (стратегии) для руководства и для руководителей среднего уровня (оперативные решения), что позволяет повысить эффективность управления персоналом предприятия. Важным фактором повышения эффективности формирования и использования трудового потенциала предприятия является организационный фактор - усовершенствование организации труда работников. Оптимизация трудового потенциала по критерию эффективности результатов может осуществляться в следующих направлениях: 1) эмерджентный эффект – за счёт повышение уровня трудового потенциала конкретного работника; 2) за счёт усовершенствования всех стадий воспроизводства трудового потенциала всех уровней; 3) за счёт учёта зарубежного опыта лидирующих мировых корпораций и накопления собственного опыта работы с украинскими работниками.
Литература:
1. Васильков В, Климко С, Довбня С.Б. Трудовий потенціал у межах людського капіталу: монограція / Київ: Кондор, 2010. – 294 с.
2. Фролова Л.В., Ващенко Н.В. Управління потенціалом підприємства: навчальний посібник. – Донецьк: ДонНУЕТ, 2009. -145 с.
3. Економічний аналіз і діагностика стану сучасного підприємства / Костенко Т.Д., Підгора Є.О., Рижиков В.С. – К.: ЦНЛ, 2005. - 400с.
4. Погорєлов І.М., Колот А.М., Єсинова Н., Диба М. Формування та управління підприємницьким потенціалом: підручник / За редакцією К.Т. Кривенка. – К.: КНЕУ, 2011. – 515 с. ISBN 877-543-293-1.
Секція 6.
Проблеми та перспективи розвитку ІТ-технологій в управлінській діяльності
____________________________________________________________________
Логвінов Валерій Григорович,
к.е.н., доцент,
Одеський регіональний інститут державного
управління НАДУ при Президентові України,
доцент кафедри інформаційних технологій
та систем управління
НАДАННЯ ПУБЛІЧНИХ ПОСЛУГ В ЕЛЕКТРОННІЙ ФОРМІ
Підхід до розгляду сучасної держави як корпоративної системи, одним із основних завдань якої є надання послуг, все більше знаходить прихильників як серед вітчизняних, так і зарубіжних дослідників [2,3,7]. Стержнем такої системи є людина, її життєві потреби та повноваження органів державної влади щодо їх задоволення. Нажаль, існуюча до цих пір у традиційному вигляді бюрократична система управління досить повільно реагує на зміни, що продиктовані цивілізаційним розвитком, можливостями інформаційних технологій, розвитком елементів ринкових механізмів. З урахуванням цих чинників система державного управління має бути побудована на принципах клієнтоорієнтованої моделі держави, в якій громадянин розглядається як клієнт і споживач послуг, що надаються державними установами і відомствами або уповноваженими ними господарюючими суб'єктами. В даному контексті вся діяльність державних органів влади, місцевого самоврядування, підпорядкованих їм установ розглядається через призму задоволення потреб і конкретних запитів споживача [5]. Основним же джерелом успішності роботи державної установи стає виконання додаткових функцій і розвиток нетрадиційних видів обслуговування, що збільшують результат.
Найважливішими факторами розвитку за таких умов є проведення адміністративної реформи та активне впровадження інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) в діяльність органів влади. Широке поширення інформаційних технологій надає революційний вплив на всі без винятку сфери життя суспільства. Стало очевидним перевага інформаційної складової діяльності людей над усіма іншими її формами і компонентами. Досвід світових лідерів вказує на стрімке зростання в їхніх економіках питомої ваги галузей, що відносяться до створення, використання та передачі інформації. Впровадження сучасних інформаційних технологій в промисловість і сектор послуг в усьому світі призвело до зміни структури формування вартості товарів і послуг, посилення ролі нематеріальних активів, скорочення дистанції між виробниками та кінцевими користувачами, підвищенню уваги постачальників до потреб споживачів.
Порядок надання користувачам (фізичним та юридичним особам) інформаційних та інших послуг з використанням електронної інформаційної системи "Електронний Уряд" встановлено Наказом Державного комітету зв’язку та інформатизації. Даним Наказом було також затверджено відповідний перелік послуг, які надаються за допомогою системи "Електронний Уряд" чотирьом групам користувачів: а) фізичним особам - за 20 групами послуг; б) юридичним особам - за 8 групам; в) державним службовцям - за 4 групами; г) представникам міжнародної спільноти - за 3 групами [6].
До кожної із груп були включені окремі послуги за різними напрямками і категоріями, які не відображають весь спектр публічних послуг, так як на сьогодні відсутня єдина класифікація послуг, згідно з якою це можливо було б здійснити. Зокрема, у даному переліку не передбачені послуги як для фізичних, так і для юридичних осіб, що пов’язані із правами власності на землю тощо. Крім того, цим та іншими документами стосовно послуг не визначена деталізація змісту конкретних послуг, відсутні посилання на необхідність розроблення адміністративних регламентів надання послуг.
Користуючись вказаним Переліком, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування своїми нормативно-правовими актами затверджують власні переліки послуг, які суттєво відрізняються один від одного. Сьогодні практично усіма обласними державними адміністраціями визначено перелік адміністративних послуг, однак жодна із них не реалізуються в електронному режимі.
Для ефективного подальшого розвитку системи електронних послуг в урядовому секторі національної економіки доцільно: чітко окреслити стратегію органів влади щодо електронних послуг та інформаційних технологій як пріоритетних; розробити спільні стандарти створення, інтеграції та спільного використання типових елементів інформаційно-технологічної інфраструктури органів влади (на зразок «e-Government Manual», Німеччина, «e-GIF», Великобританія); розширити кількість загальнонаціональних інфоресурсів (регістри, реєстри, кадастри, класифікатори тощо); розробити методики оцінки ефективності урядування через інформаційні технології; створити портали електронних послуг органів влади різних рівнів.
Портал публічних послуг - інформаційна система, яка є базовим елементом (вузлом) системи надання публічних послуг в електронній формі.
Органи влади, до компетенції яких належить надання публічних послуг, повинні збирати і систематизувати інформацію про надані ними публічні послуги в порядку, встановленому законом та прийнятими на його основі іншими нормативними правовими актами.
Ведення реєстрів на електронних носіях та порталів публічних послуг має здійснюватись відповідно до єдиних організаційних, методологічних і програмно-технічних принципів, які забезпечують сумісність і взаємодію реєстрів публічних послуг з іншими інформаційними системами органів влади.
Портал публічних послуг повинен містити всі систематизовані відомості про публічні послуги, що містяться в реєстрі публічних послуг відповідного органу влади. До порталу публічних послуг забезпечується цілодобовий безкоштовний вільний доступ через мережу «Інтернет».
Портал публічних послуг повинен відповідати наступним вимогам: а) на порталі повинна бути забезпечена можливість перегляду дати останньої зміни інформації про публічну послугу; б) на порталі повинна бути забезпечена можливість автоматичного повідомлення зацікавлених осіб - користувачів порталу про зміну значимої інформації про послугу (адреси, телефонів, складу документів та інших відомостей); в) на порталі повинна бути забезпечена можливість швидкого переходу користувача порталу з розділу, що містить відомості про одну публічну послугу, в розділ порталу, в якому розміщені відомості про іншу публічну послугу, отримання якої потрібно користувачеві для збору документів в рамках отримання першої публічної послуги; г) на порталі повинна бути забезпечена можливість негайного відновлення інформації, модифікованої або знищеної внаслідок несанкціонованого доступу до неї; д) при веденні порталу публічних послуг повинен бути забезпечений облік всіх операцій, що здійснюються на порталі та зберігання інформації, що міститься на порталі, за допомогою захищених від несанкціонованого доступу програмних засобів [4].
Дослідження, що проводяться в Одеському регіональному інституті державного управління (ОРІДУ) у сфері вдосконалення системи надання державних послуг показало, що:
- послуги надаються низької якості, з необгрунтовано високою вартістю, значними витратами часу на отримання послуги тощо;
- існуючі адміністративно-управлінські процеси надання послуг не відповідають вимогам їх переведення в електронну форму і потребують реінжинірингу та регламентації;
- поінформованість стосовно регламентів та умов надання державних послуг є також низькою навіть, незважаючи на те, що більшість державних органів влади мають власні сайти. Користувачі рідко звертаються до даного джерела інформації як мало інформативного.
Аналіз зарубіжного досвіду дозволив виявити основні підходи і принципи, що використовуються у світовій практиці, для проведення реформи державної служби, в тому числі системи надання державних послуг [1]. До таких можна віднести:
- проведення реформ здійснюється відповідно до чітко встановлених принципів;
- керівництво реформами покладається на державний орган високого рівня, безпосередньо підзвітного главі держави чи уряду;
- проведення реформ супроводжується створенням розгалуженої інфраструктури: мережі дослідних, консультаційних, навчальних та інших підтримуючих структур, широким застосуванням передових інформаційно-комунікаційних технологій;
- процес вдосконалення надання державних послуг тісно пов'язаний з використанням на практиці принципу «зворотного зв'язку» з споживачами послуг.
Список літератури:
1. Вітчизняний і зарубіжний досвід впровадження електронного урядування. - К., Майкрософт, 2008. – 136c.
2. Голобуцький О., Шевчук О. Електронний уряд як концепція державного управління в інформаційному суспільстві. // Режим доступу: http://www.democracy.com.ua/ua/wg/39/material/971
3. Дубов Д.В., Дубова С.В. Основи електронного урядування. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 176 с.
4. Логвінов В.Г. Регіональна система надання електронних адміністративних послуг: досвід півдня України / Логвінов В.Г., Костенюк Н.І., Мазуркевич М.М. // Навчально-наукове видання до семінару «Програма економічних реформ. Розвиток людського потенціалу. Державна регіональна політика» [за заг. ред. М.М.Іжі]. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2010 – С. 179-219.
5. Мазуркевич М.В. Надання електронних послуг в клієнтоорієнтованій моделі державного управління // Збірник наукових праць ОРІДУ НАДУ при Президентові України «Актуальні проблеми державного управління», випуск 2(46) - Одеса, 2011 - С.103-106.
6. Наказ Державного комітету зв'язку та інформатизації України від 15.08.2003 № 149 Про порядок надання інформаційних та інших послуг з використанням електронної інформаційної системи "Електронний Уряд" [Електронний ресурс] – Режим доступу : http:// zakon.rada.gov.ua
7. Grönlund, Å. with contributions from T. Kauranne, F.Hartkamp, O.Forsgren, H. Kritzenberger and L.Albinsson: Managing Electronic Services. A Public Sector Perspective. Springer London, Practitioners Series (2000) http://books.google.com.ua/books?id=GYH9aA NP v8MC &printsec=frontcover&hl=ru#v=onepage&q&f=false
Ломоносов Дмитро Анатолійович
аспірант, викладач кафедри економіки
Херсонської філії Національного університету кораблебудування
імені адмірала Макарова
ІНФОРМАЦІЙНА СИСТЕМА НАКОПИЧЕННЯ ТА ОБРОБКИ ДАНИХ ПРО СТАН МІСТА І ЙОГО ЗОВНІШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА
Наявність, власне, інформації є необхідною, але не достатньою умовою високоефективного стратегічного управління розвитком міста. Проведені спостереження та чисельні спілкування з фахівціями-практиками (наприклад, [1, с. 23-27]) переконливо довели: потрібно сформувати багатоелементну систему передачі відомостей від місць їх виникнення до центрів накопичення і упорядкування, використання наявних масивів даних для їхнього аналізу й синтезу з подальшим опрацюванням пропозицій стосовно змісту альтернативних різновидів управлінських рішень. Уся важлива інформація повинна надходити до підрозділу органів місцевого самоврядування, на який покладено функції моніторингу. Він, у свою чергу, здійснюватиме її накопичення та використовуватиме у своїй подальшій роботі. Як наслідок, відбувається поступове формування муніципальної бази даних: за первинними показниками – в розрізі усіх підсистем міста; про зміни у зовнішньому оточенні – окремо в регіональному, національному, а також міжнародному аспектах. Вона додатково збагачується відомостями, отриманими за результатами досліджень (наприклад, соціологічних опитувань), проведених за ініціативою органів місцевої влади.
За участю автора створено бета-версію інформаційної системи накопичення та обробки даних про стан міста і його зовнішнього середовища. Вона поєднує у собі два функціональні елементи: базу даних Access, побудовану за хронологічним принципом (дозволяє використовувати відомості, накопичені за багато попередніх років) та програму оброблення й візуалізації даних, створену за допомогою інтегрованого середовища проектування Borland Delphi з використанням технології ADO (йдеться про технологію об’єктно-орієнтованого й візуального програмування, застосовуючи яку користувач отримує можливість створювати прикладні програми, сумісні з офісними пакетами операційних систем Windows та Linux).
База даних (підсистема накопичення) складається із 50 таблиць: 23 – для первинної інформації; 23 – для показників розвитку, обчислених на основі первинних даних [2, с. 140-141]; однієї таблиці, у яку вміщуються нормативні значення деяких показників. Зокрема, відомості про мінімальну заробітну плату, мінімальний та максимальний розміри пенсійного забезпечення, нормативи житлової площі тощо – усі вони є офіційно затвердженими. У три таблиці вводяться дані про тенденції та явища, що відбуваються в оточенні міста – на регіональному, національному та міжнародному рівнях відповідно.
Підсистема оброблення й візуалізації являє собою багатофункціональну програму, яка розраховує показники розвитку та заносить отримані результати до відповідних таблиць бази даних; здійснює обчислення тенденцій за окремими показниками та визначає їх відповідність бажаним змінам; порівнює фактичні значення показників із нормативними; обчислює показники зовнішнього середовища; виводить результати обчислень та графіки динаміки на монітор, а також експортує дані до текстового редактору. Її утворюють такі елементи:
розрахунковий модуль, складений з чотирьох блоків: обчислення показників розвитку, виявлення тенденцій, порівняння розрахованих значень з нормативними та отримання характеристик зовнішнього середовища;
модуль візуалізації – виводить на екран монітору результати операцій, а також графічні інтерпретації набутої динаміки;
модуль експорту даних до середовища Microsoft Word.
Розроблена інформаційна система здатна виконувати такі функції:
накопичення первинних даних та розрахунок на їх основі показників розвитку – як для міста в цілому, так і для його окремих підсистем. В результаті користувачі дістають оперативні дані для аналізу не лише в масштабі усього міста, але й за конкретними складовими – залежно від потреб замовника дослідження;
порівняння показників з їх нормативними значеннями та визначення домінуючих тенденцій у тій чи іншій царині;
обчислення середніх значень показників за окремий період, візуалізацію процесів розвитку міста в окремому вікні програми (побудова графіку).
Розрахунок індикаторів розвитку міста здійснюється за попередньо визначеними – запрограмованими формулами. Створений з цією метою розрахунковий модуль являє собою запрограмований набір формул, де зазначаються джерело даних (шифр комірок таблиць, до яких необхідно звернутися, аби розрахувати показник), та місце зберігання розрахованих значень (шифр комірок у таблиць розрахункових даних, до яких слід внести розраховане значення показника). Символи, з яких складаються формули, замінені на спеціальні шифри. Кожному первинному показнику, дані за яким використовуються під час обчислення, наданий свій шифр. Він складається з наступних елементів:
номеру комірки, у якій містяться дані за конкретним показником (це, як правило, первинні дані, введені до підсистеми накопичення після їх отримання від органів статистики);
номеру таблиці у базі даних.
Наприклад, шифр 1/7(01) складається з номеру стовпця (1/7), у який заносяться дані про чисельність прибулих. Цей стовпець, у свою чергу, належить до таблиці первинних даних „Демографічна складова” із порядковим номером 01. У деякі формули також підставляються константи – сталі величини, значення яких використовуються при розрахунках (наприклад, 100 – для визначення питомої ваги; 1000 – при з’ясуванні сумарного коефіцієнту приросту населення і т.д.).
Розраховане значення показника автоматично заноситься до таблиці, яка відповідає окремій групі показників розвитку. У нашому випадку це показник міграційного приросту населення, значення якого заноситься до комірки 1/2 таблиці „Демографічна складова: показники розвитку” під номером 01р. Таким чином, шифр комірки для показника міграційного приросту населення – 1/2(01р). Формула розрахунку коефіцієнту міграційного приросту населення, занесена до розрахункового модулю, має наступний вигляд:
де
Перевірка тенденцій на відповідність бажаним за допомогою програми здійснюється у наступній послідовності. Перш за все, за кожною з трьох тенденцій визначено відповідну їй умову:
збільшення:
де
Обчислення тенденції відбувається шляхом порівняння значень показників у кожен поточний період із його значенням у попередній. Тенденція за 3 і більше років визначається як ланцюговий ряд динаміки. Значення показників беруться із таблиць розрахункових даних. Після визначення тенденції за обраними показниками здійснюються розрахунки групового коефіцієнту тенденції та відповідності бажаній тенденції – оптимального й фактичного.
Розраховані значення окремих показників розвитку, занесені до таблиці розрахункових даних, співставляються із їх нормативними значеннями, які містяться у таблиці стандартів (нормативів). Якщо результат співставлення збігається з умовою:
де
то робиться висновок про відповідність показника нормативу.
Розрахунки за показниками зовнішнього середовища для мікро- (регіонального), мезо- (національного) і макро- (світового) рівнів здійснюється аналогічно розрахункам індикаторів розвитку міста. Дані за кожним показником заносяться до спеціально створених таблиць – окремо для кожного рівня зовнішнього оточення. Для тих індикаторів, які обчислюються на основі первинних даних, таблиці поділяються на дві частини: первинних та розрахункових значень.
Результати усіх вищезазначених операцій – розраховані значення і графіки динаміки – виводяться на екран монітору. У разі недостатності даних (якщо таблиця не має жодного запису), користувач отримує повідомлення про неможливість побудови графіку. На екран монітору можуть також виводитися повідомлення щодо відповідності/невідповідності наявних тенденцій бажаним і фактичних значень показників нормативам. Експорт даних здійснюється за допомогою спеціально вбудованого модулю. При цьому перенесення даних передбачено лише до середовища Microsoft Word.
Розроблена інформаційна система здатна акумулювати й оперувати даними, від змісту яких залежать подальші дії керівників та безпосередніх виконавців планових рішень. Результати розрахунків, здійснені за допомогою програми, матимуть, слід сподіватися, широке застосування в роботі органів місцевого самоврядування, зокрема при формуванні описово-аналітичної частини стратегій, цільових програм, заявок на участь в інвестиційних проектах і грантах, опрацювання звітних документів тощо. Застосування такої системи у роботі органів місцевого самоврядування та виконавчої влади є ознакою інформатизації процесів суспільного управління, що у свою чергу свідчить про поступовий перехід до нової фази розвитку світової цивілізації – інформаційного суспільства.
Список літератури:
1. Бережна З.Я. Вивчення досвіду стратегічного управління в містах Південного регіону шляхом опитування працівників органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади / Бережна З.Я., Ломоносов Д.А. // Економіст №9, 2011. – С. 23-27.
2. Ломоносов Д.А. Система показників, що характеризують соціально-економічний розвиток міста / Збірник наукових праць за матеріалами мміжнародної Internet-конференції “Перспективи економічної науки та практики в умовах світових трансформацій”. Тези доповідей. - Миколаїв: НУК, 2009. – С. 140-141.
Мазуркевич Марія Василівна
аспірант кафедри інформаційних технологій та систем управління
Одеського регіонального інституту державного управління
Національної академії державного управління при Президентові України
ПОРТАЛ ЯК ТОЧКА ДОСТУПУ ДЛЯ ОТРИМАННЯ ЕЛЕКТРОННИХ ДЕРЖАВНИХ ПОСЛУГ
На основі нових підходів управління має створюється нова філософія відносин держави і суспільства. Ідеологія адміністративної реформи полягає в тому, щоб звести до мінімуму особисте спілкування громадян з чиновником. Ведеться політика до максимального використання інтернет-технологій завдяки, якої повинен працювати механізм електронної реєстрації юридичних і фізичних осіб-підприємців, а також відповідний взаємообмін інформацією між органами влади та усіма учасниками держреєстрації. У результаті чого буде повинен бути створений єдиний веб-портал надання державних послуг, через який громадяни та представники малого і середнього бізнесу зможуть одержувати послуги в режимі онлайн.
Як зазначено в наказі «Про затвердження Порядку інформаційного наповнення та технічного забезпечення Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади та Порядку функціонування веб-сайтів органів виконавчої влади», що Єдиний веб-портал органів виконавчої влади - це центральна частина електронної інформаційної системи "Електронний Уряд, яка призначена для інтеграції веб-сайтів, інших електронних інформаційних систем органів виконавчої влади та надання послуг громадянам та юридичним особам через мережу Інтернет, веб-портал – це веб-сайт, організований як системне багаторівневе об'єднання різних ресурсів та сервісів для забезпечення максимальної можливості доступу до інформації та послуг[1].
За допомогою порталу можливо досягти таких цілей:
- підвищення рівня управління та прийняття управлінських рішень за рахунок організації збору й аналізу необхідної інформації;
- економія часу та зусиль як органів влади так і населення;
- підвищення рівня спільної роботи між співробітниками конкретного органу влади, а також комунікації між органами влади;
- підтримка процесів по уніфікації й стандартизації процесів і процедур у організації;
- підвищення якості роботи органів влади в обслуговуванні громадян[2].
Можна сказати, що портали відмінний інструмент, за допомогою якого керівництво, співробітники, громадяни можуть легко й просто звертатися до всіляких інформаційних джерел, ресурсів і інформаційних систем.
Слід наголосити, що на сьогоднішній день в Україні щодо отримання послуг в електронному вигляді це досить складні та малоопрацьованні питання. На відміну від розвинутих зарубіжних країн Україна набагато відстає щодо використання ІКТ. Можна назвати малий процент органів виконавчої влади та місцевого самоврядування де громадяни та приватний сектор можуть спілкуватися з владою в електронному вигляді, хіба що можна отримати послугу інформативного характеру і максимум бланки заяв, або зразки деяких документів, які потрібно заповнити. Але чим далі більше різні механізми розглядаються як елементи загальної стратегії надання послуг, за цього вигоди від прогресу в користуванні інформаційних технологій отримують усі складові цієї системи.
Слід виділити основні проблеми щодо формування системи надання послуг, зокрема:
- відсутні державні послуги, які можуть бути отримані організацією чи громадянином безпосереднього відвідування державного органу.
- не сформована єдина інфраструктура міжвідомчого обміну даними в електронній формі.
- діючі державні інформаційні системи формувалися окремими органами державної влади в умовах відсутності єдиної нормативно-правової та нормативно-технічної бази. Вміщені в них відомості недоступні іншим органам державної влади для оперативного використання, що на практиці призводить до значних тимчасових затримок при міжвідомчому обміну інформації, багаторазовому збору та дублювання інформації в різних системах[3]. При цьому частина інформації оперативно не оновлюється, що призводить до суперечливості даних, що містяться в державних інформаційних системах. Таке становище в значній мірі ускладнює надання державних послуг, що надаються кількома органами влади спільно, так званих, композитних послуг, відповідно, перешкоджає їх надання в електронній формі, негативно позначається на якості державних послуг, що надаються організаціям та громадянам.
- сайти органів влади в мережі Інтернет практично не використовуються для підтримки надання громадянам державних послуг.
- більшість сайтів не містять відомості про порядок та умови надання послуг організаціям і громадянам, яким не доступна відкрита інформація, яка міститься у відомчих базах даних.
- не визначені також пріоритети перекладу державних послуг в електронний вигляд.
- повільними темпами розвивається інфраструктура публічного (громадського) доступу громадян до створених органами державної влади сайтам в мережі Інтернет та інші засоби інформаційно-довідкової підтримки і обслуговування громадян.
Підсумуємо, проблеми що перешкоджають підвищенню ефективності використання інформаційно-комунікаційних технологій у діяльності органів державної влади, носять комплексний міжвідомчий характер і не можуть бути вирішені на рівні окремих органів державної влади. Значну роль в формуванні системи надання державних електронних послуг (СНДЕП) відіграє так звана автоматизована система міжвідомчої інформаційної взаємодії (АСМІВ), яка є центральним інтеграційним елементом інфраструктури СНДЕП. АСМІВ - це ієрархічна, територіально-розподілена інформаційна система, що реалізує інфокомунікаційне середовище, яка забезпечує не тільки процеси надання державних послуг в електронному вигляді, але й відповідає за інформаційний обмін безпосередньо в інтересах органів влади[2]. Враховуючи важливість АСМІВ для формування загальної інформаційної інфраструктури СНДЕП, потребує розробки Регіональної порталу державних послуг (РПДП), якому відводиться роль точки доступу до інформаційних ресурсів органів державної влади як для громадян, які не зареєстровані і мають можливість доступу до довідкової інформації, а також зареєстрованих користувачів, які роблять певні дії на порталі, тобто (власники облікового запису), так і для посадових осіб органів державної влади, що взаємодіють один з одним в рамках відповідних контурів безпеки.
Список використаних джерел:
1.Наказ Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Державного комітету зв’язку та інформатизації України від 25 листопада 2002 року N 327/225 «Про затвердження Порядку інформаційного наповнення та технічного забезпечення Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади та Порядку функціонування веб-сайтів органів виконавчої влади» - [Електронний ресурс] - Режим доступу:http:// search.ligazakon.ua
2. Постанова Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 року № 208 "Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи Електронний Уряд"- [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/208-2003-%D0%BF.
3.Розпорядження Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2011 року № 1363 – р «Питання впровадження системи електронної взаємодії органів виконавчої влади» - [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/ l_doc2.nsf/link1/KR111363.html.
Мельник Максим Володимирович
аспірант кафедри математичного
моделювання та інформаційних технологій
ЛРІДУ НАДУ при Президентові України
ЕВОЛЮЦІЯ МЕРЕЖЕВОЇ ГОТОВНОСТІ КРАЇН ЄС ТА УКРАЇНИ
Комплексним світовим показником, що визначає ступінь готовності країни до використання переваг розвитку інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ), а також показує слабкі та сильні сторони країни в інформаційно-технологічному відношенні є Індекс мережевої готовності (Networked Readiness Index, NRI).
Методика обчислення індексу була розроблена в 2001 році, а починаючи з 2002 року звіт про дослідження мережевої готовності за цією методикою готується Всесвітнім економічним форумом та міжнародною школою бізнесу INSEAD в рамках щорічної серії доповідей про стан розвитку інформаційного суспільства в світі. Відповідно до Всесвітнього звіту з інформаційних технологій 2010-2011 [10] Індекс мережевої готовності вимірює рівень розвитку інформаційно-комунікаційних технологій конкретної держави за 71 параметром (індикатором), що об’єднані в три великі групи (субіндекси): 1) наявність умов для розвитку ІКТ (середовище ІКТ); 2) готовність громадян, бізнесу та державних органів до використання ІКТ; 3) рівень використання ІКТ в суспільному житті, в комерційному та державному секторі країни [1, с. 86–87].
Для запровадження кращого європейського досвіду та визначення перспектив розвитку інформаційно-комунікаційних технологій та розбудови інформаційного суспільства в Україні:
1) на основі [2–10] побудуємо рейтинг країн ЄС за середнім значенням та середнім рангом категорій NRI впродовж 2002-2011 років (обраний період аргументується сталим структурним розгалуженням NRI на субіндекси і категорії) та визначимо місце України у цьому рейтингу (табл. 1);
2) оцінимо рівень мережевої готовності нашої країни порівняно з іншими країнами, здійснивши детальний аналіз мережевого розвитку країн ЄС та України за субіндексами та категоріями NRI (2002-2011);
3) окреслимо пріоритетні напрямки розвитку мережевої готовності країн ЄС, які є найбільш розвинутими у технологічному відношенні;
4) на базі аналізу Всесвітнього звіту з інформаційних технологій 2010-2011 [10] визначимо субіндекс NRI, що найбільше корелює із загальним рейтингом NRI країн ЄС.
Отже, найбільш розвинутими серед країн ЄС у технологічному відношенні є Швеція, Фінляндія та Данія: побудова широкосмугової мережі світового класу та виведення Швеції на провідне місце в світі у сфері ІТ, сприяли високим рейтинговим показникам інфраструктури інформаційно-комунікаційних технологій та лідерству щодо їх використання шведськими громадянами та бізнесом; Фінляндія має найбільш сприятливе ринкове, політичне та регуляторне середовище для інформаційно-комунікаційних технологій та очолює рейтинг ЄС щодо готовності до використання ІКТ громадянами, бізнесом та урядом цієї країни; успішна данська політика побудови сприятливого ІКТ-середовища та високої ІКТ-готовності забезпечує першість Данії щодо урядової ефективності запровадження та використання ІКТ серед країн ЄС впродовж 2002-2011 років.
Великобританія найкраще позиціонує за категоріями: ринкове середовище, політичне та регуляторне середовище, інфраструктура.
Німеччина є країною, де особлива увага приділяється ІТ-політиці для бізнесу. Позитивна динаміка використання інформаційно-комунікаційних технологій бізнес-структурами Німеччини корелює з високою готовністю бізнесу цієї країни до їх використання. Впродовж 2002-2011 років Німеччина за усередненими показниками готовності бізнесу до використання ІКТ та використання ІКТ у бізнесі поступається відповідно лише Фінляндії та Швеції.
Естонія і Франція досягли значних успіхів в запровадженні електронних послуг державного сектору та перебувають серед лідерів ЄС за використанням ІКТ урядом: за усередненим значенням цієї категорії впродовж 2002-2011 років Естонія є другою, Франція займає 5 позицію.
Польща перебуває на 25 місці серед країн ЄС за усередненими значеннями всіх трьох субіндексів NRI впродовж 2002-2011 років і поступається Україні лише за категорією «Використання ІКТ урядом». За субіндексами «Середовище ІКТ» та «Використання ІКТ» Україна поступається всім 27 країнам ЄС, займаючи 28 сходинку рейтингу та знаходиться на 27 місці за субіндексом «Готовність до використання ІКТ», випереджаючи з країн ЄС лише Болгарію. Проте Україна демонструє стрімке зростання впродовж 2007-2011 років у рейтингах за значенням категорії NRI «Готовність громадян», піднявшись з 58 на 28 місце, покращивши свою позицію у світовому рейтингу на 30 пунктів та зайнявши 8 місце у рейтингу країн ЄС станом на 2011 рік.
Проведений аналіз Всесвітнього звіту з інформаційних технологій 2010-2011 [10] показує, що загальний рейтинг NRI країн ЄС найбільше корелює із рейтингом цих країн за субіндексом «Середовище ІКТ». Саме за цим субіндексом, зокрема, категоріями «Ринкове середовище», «Політичне та регуляторне середовище» Україна займає відповідно 128 та 122 місце серед 138 країн світу. Попри деякі позитивні тенденції розвитку мережевої готовності України за 2010-2011 роки, а саме категорії «Готовність громадян» ми мусимо констатувати той факт, що українська держава не використовує свій мережевий потенціал та займає останню позицію у рейтингу за NRI 2010-2011 відносно країн ЄС та 90 місце серед 138 країн світу.
Список використаної літератури:
1. Мельник М. В. Міжнародні ІКТ-індекси розвитку інформаційного суспільства / М. В. Мельник // Управління соціально-економічними процесами засобами математичного моделювання та інформаційних технологій : матер. наук.-метод. семін. кафедри математичного моделювання та інформаційних технологій (2007-2011 рр.). — Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2012. — С. 83—91.
2. An Analysis of the Diffusion and Usage of Information and Communications Technologies of Nations. The Networked Readiness Framework 2004–2005 [Electronic resourse]. — Access mode : http://www.ctc-health.org.cn/file/20090219014.pdf.
3. Assessing the State of the World’s Networked Readiness: Insight from the Networked Readiness Index 2007–2008 [Electronic resourse]. — Access mode : http://www.epractice.eu /files/GITR2007-2008 - Main chapter.pdf.
4. Connecting the World to the Networked Economy: A Progress Report Based on the Findings of the Networked Readiness Index 2006–2007 [Electronic resourse]. — Access mode : http://www.insead.edu/v1/gitr/wef/main/previous/chapters/GITR2006-2007.pdf.
5. Selected Issues of Networked Readiness. The Networked Readiness framework 2005–2006 [Electronic resourse]. — Access mode : http://www.ctc-health.org.cn/file/20090219013.pdf.
6. The Global Information Technology Report 2002–2003. Readiness for the Networked World [Electronic resourse]. — Access mode : http://www.ctc-health.org.cn/file/20090219016.pdf.
7. The Global Information Technology Report 2003–2004. The Networked Readiness Index Rankings [Electronic resourse]. — Access mode : http://www.ctc-health.org.cn/file/2009 0219015.pdf.
8. The Global Information Technology Report 2008–2009. Mobility in a Networked World [Electronic resourse]. — Access mode : https://members.weforum.org/pdf/gitr/2009/gitr09full report.pdf.
9. The Global Information Technology Report 2009–2010. ICT for Sustainability [Electronic resourse]. — Access mode : http://www.ifap.ru/library/book466.pdf.
10. The Global Information Technology Report 2010–2011. Transformations 2.0 [Electronic resourse]. — Access mode : http://www3.weforum.org/docs/WEF_GITR_Report_ 2011.pdf.
Первусяк Наталія Михайлівна
студентка Київського фінансово-економічного коледжу
Національного університету ДПС України,
спеціальність «Фінанси і кредит»
ІНФОРМАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ
Сучасний етап розвитку суспільства характеризується інтенсивною глобалізацією і, як наслідок, інформатизацією всіх сфер життєдіяльності людей. Розвиток і широке застосування інформаційних технологій – наслідок науково-технічного розвитку усього світу, це глобальна тенденція, яка усе більше і більше реалізується та практикується на усіх рівнях суспільного життя.
Використання інформаційних технологій має величезне значення для підвищення конкурентоспроможності економіки та підвищення ефективності роботи як окремих підприємств, так і органів державного управління та місцевого самоврядування. Тому саме інформатизація органів державної і муніципальної влади сьогодні є одним із пріоритетних завдань керівництва нашої країни, що зумовлює актуальність даної теми.
Постанова про затвердження завдань Національної програми інформатизації на 2010-2012 роки, що наприкінці 2010 р. передбачалася до промислової експлуатації з першого кварталу 2011 р., обмежувалася забезпеченням захисту взаємодії органів державної влади між собою [4]. По-своєму даний крок вже був досить масштабним.
Основна увага була приділена створенню та впровадженню інтегрованих проектів, які дозволять сформувати сучасну інформаційну інфраструктуру держави. Навіть не зважаючи на те, що про створення єдиної системи інформаційно-аналітичного забезпечення органів влади не йшлося, було обіцяно початок концептуальної роботи у сфері інформатизації та створення міжвідомчих інформаційно-аналітичних систем.
Але, так само як і спроба 2004 року – Загальнодержавна програма «Електронна Україна» на 2005-2012 роки [3] – ця постанова теж не була прийнята.
Проект Постанови про затвердження завдань Національної програми інформатизації на 2010-2012 роки було знято з розгляду у 2011 році, і знову в Україні припинилися усі спроби інформатизації державної служби. У висновках комітету зазначено, що проект необхідно узгодити з вже існуючим, дійсним та, варто зазначити, суто стратегічним Законом України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» [2]. І це у той час, коли проект на 2010-2012 рр. складався з тактичних шляхів та вирішень проблеми інформатизації нашої держави.
Тобто протиріччя між довгостроковим і короткостроковим планами, які більш того, схожими шляхами намагалися досягти однієї і тієї ж мети, виглядає досить непереконливо на фоні реального обґрунтування необхідності цього у обох законах.
Як приклад для порівняння, федеральний уряд США визначає наявність єдиної корпоративної ІТ-архітектури державних органів чинником, критично важливим для процесів реформування та підвищення ефективності влади [1]. Відсутність такої архітектури спричиняє функціонування роз’єднаних та ізольованих систем, виконання неузгоджених операцій, що у свою чергу викликає появу дубльованої або несумісної інформації та вимагає додаткового фінансування.
Для впровадження інформаційних технологій у практику діяльності державного апарату потрібне по-перше фінансування, по-друге комп’ютерна грамотність державних службовців. Та при прийомі на роботу ця вимога не завжди враховується, хоча в типових професійно-кваліфікаційних характеристиках посад державних службовців в частині «Повинен знати» передбачено, що кандидат на посаду повинен знати «основні принципи роботи на комп’ютері та відповідні програмні засоби». В Європі для заняття посади державного службовця необхідно пройти спеціальне тестування і подати відповідний сертифікат під назвою ICDL/ECDL (International/European Computer Driving Licence). Це Міжнародне/Європейське Свідоцтво Користувача Комп’ютера – визнана у 160 країнах світу програма сертифікації і встановлення стандарту оцінки навиків роботи на комп’ютері.
Ця програма складається з 7 частин:
Модуль 1. Базові знання інформаційних технологій. Основи побудови і загальна інформація про роботу комп’ютера, його роботу та комп’ютерні мережі.
Модуль 2. Використання комп’ютера і управління файлами. Передбачено знайомство з персональним комп’ютером та його операційною системою.
Модуль 3. Текстові редактори. Створення, форматування і редагування електронних документів, а також використання розширених можливостей обробки текстів. Як правило на базі редактору типу Word.
Модуль 4. Електронні таблиці. Створення, форматування і редагування електронних таблиць. Використання базових формул і функцій для виконання стандартних математичних і логічних операцій. Як правило на базі процесору Excel.
Модуль 5. Бази даних. Розробка і проектування простих баз даних з використанням стандартного набору функцій, робота з уже створеними базами даних.
Модуль 6. Створення презентацій. Створення і редагування презентацій, використання графіки, діаграм і різних анімаційних ефектів у Power Point і Corel Draw.
Модуль 7. Інтернет і електронна пошта. Використання програм-браузерів і доступних пошукових систем для пошуку в мережі Інтернет. Використання електронної пошти для отримання, створення і відправки листів [5].
Кожен із них достатньо виправданий та зрозумілий. Знати, що таке комп’ютер, вміти створювати, редагувати та друкувати документи, бази даних та таблиці, користуватися глобальною мережею Інтернет та вміти створювати презентації – навички, які апріорі мають бути у будь-якого державного службовця. Адже якщо вони не вміють цього, постає питання хто більш освічений – секретар у приватній фірмі чи представник державного апарату України?
Вирішивши цю проблему, варто трохи доопрацювати вже перелічені до цього закони. Зокрема все ж таки розглянути питання впливу інформатизації на розвиток адміністративно-територіальних одиниць і зазначити усі плюси, які виникнуть при цьому. Адже створення глобальної електронної бази полегшить керування органів державної служби на місцях.
Тож впровадження інформаційних технологій сприятиме розвитку всіх галузей економіки, позитивним змінам у функціонуванні органів державної влади та у відносинах між громадянами, діловими колами й владою. Консолідація робіт з інформатизації, реалізація єдиної державної політики у сфері інформатизації забезпечить створення і впровадження елементів національної інформаційної інфраструктури України, полегшення виконання законопроектів на місцях та створення умов для соціально-економічного розвитку держави, її інтеграції у світове співтовариство.
Список використаних джерел:
1. Данилин А. В. Технологии интеграции государственных информационных систем и организации межведомственного взаимодействия [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://emag.iis.ru/arc/infosoc/emag.nsf/BPA/
2. «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки»: Закон України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/537-16#n14
3. Проект Закону про Загальнодержавну програму "Електронна Україна" на 2005-2012 роки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_2?id=&pf3516=5414&skl=5
4. Проект Постанови про затвердження завдань Національної програми інформатизації на 2010-2012 роки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=38368
What are ECDL / ICDL Certification Programmes? [Електронний ресурс]. – Режим доступу
Немає коментарів:
Дописати коментар