Секція 4.

Секція 4.

Механізми державного управління регіональним економічним розвитком

________________________________________________________________________

Дяченко Микола Костянтинович,

аспірант,

Дніпропетровська державна фінансова академія

БЮДЖЕТНЕ ПЛАНУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ

Для ефективної реалізації функцій бюджетного механізму стимулювання регіонального зростання необхідним є розумне застосування такого методу бюджетного механізму як планування та прогнозування. Хаотична політика бюджетних видатків на розвиток галузей та регіонів часто призводить до розтікання ресурсів за багатьма цілями, без визначення найбільш пріоритетних та суспільно важливих, і до хронічної нестачі коштів. На сьогодні планування бюджетних видатків на регіональний розвиток характеризується відсутністю чіткого бачення основних пріоритетів, що спричиняє нераціональне використання бюджетних коштів, направлених на вирішення відповідних проблем. Тому побудова оптимальної системи бюджетного планування є запорукою успіху подальшої реалізації бюджетних заходів в процесі проведення бюджетної політики. Адже за допомогою планування здійснюється консолідація зусиль та злагодження діяльності суб’єктів провадження бюджетної стимулюючої політики. Основною метою такої політики в нашій державі наразі є створення умов, які б дали змогу регіонам повністю реалізувати існуючий потенціал, зробити максимальний внесок у розвиток вітчизняної економіки, підвищити конкурентоспроможність на зовнішніх ринках. Відтак, вона повинна забезпечувати сталий регіональний розвиток, згладжувати міжрегіональні диспропорцій.

Проблемам бюджетного планування присвячено наукові праці Л. Воронової, А. Єпіфанова, І. Запатріної, Ц. Огонь, О. Музики-Стефанчук та інших. Фахівці підкреслюють важливість планування та прогнозування в бюджетному процесі. Бюджетне планування соціально-економічного розвитку територій розглядається як науково обґрунтоване прогнозування та програмування бюджетних параметрів, за допомогою яких досягається зростання економічної та соціальної сфери в регіонах. Зазначається, що у процесі бюджетного планування має забезпечуватися дотримання необхідних бюджетних пропорцій згідно з планами соціально-економічного розвитку країни та регіонів, визначатися обсяги видатків, необхідні для стимулювання регіонального зростання, та обсяги доходів, необхідні для покриття цих видатків, створюватися належна фінансова база для провадження економічної політики.

На думку О. Музики-Стефанчук [2; 256], бюджетне планування є складовою фінансового планування та покликане визначати максимально реальні можливості фінансування запланованих бюджетних видатків загальнодержавних, регіональних та місцевих програм.

В той же час, бюджетне планування регіонального розвитку є одним із складових елементів бюджетного механізму стимулювання соціально-економічного розвитку регіонів і здійснюється як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні. На центральному рівні основними суб’єктами процесу планування виступають центральні органи влади, як законодавчої, так і виконавчої, на місцевому – відповідно регіональна влада, а також керівництво окремих адміністративно-територіальних одиниць – щодо розвиту таких одиниць. Згідно з Бюджетним кодексом [1; ст.32], відповідальним за визначення організаційно-методичних засад бюджетного планування (а відтак, і планування бюджетного регулювання регіонального розвитку) є Міністерство фінансів України. Втім, процес формування та реалізації бюджетної стратегії соціально-економічного розвитку територій є одним із найважливіших напрямів діяльності органів влади на усіх рівнях..

Бюджетне планування соціально-економічного розвитку регіонів включає в себе планування видатків на підтримку та розвиток регіонів, трансфертів, які спрямовуються іншим бюджетам, та їх джерел в Державному бюджеті, доходів та видатків регіональних, а також бюджетів нижчого рівня. Планування фінансових ресурсів здійснюється по кожному регіону. Бюджетні програми регіонального розвитку (як ті, що фінансуються з Державного бюджету, так і ті, що з місцевих) розробляються з метою активізації господарської діяльності, побудови ринкових відносин в бізнес-середовищі регіонів, забезпечення структурної перебудови господарських комплексів, розвитку інфраструктури, стимулювання зайнятості населення та вирішення соціальних проблем. Сума бюджетного фінансування, яка щорічно виділяється на розвиток з усіх ланок бюджетної системи, спрямовується на реалізацію цілей та завдань економічної політики, але такі, через недосконалість планування, не завжди виконуються повною мірою. Під час розробки певним регіоном стратегії власного розвитку, має перше визначатися, яку частку у фінансуванні цієї стратегії будуть складати його доходи, а яку – кошти Державного бюджету. Відтак, місцева влада повинна вживати заходів щодо оптимізації своїх доходів та залучення державних..

Основними принципами, на яких має ґрунтуватися бюджетне планування регіонального розвитку, є наступні:

• високий ступінь спрямованості на кінцевий результат;

• постійність та послідовність бюджетної політики;

• побудова чіткої системи пріоритетів;

• оптимальність програмування соціально-економічних параметрів;

• конкурсний підхід до визначення програм та проектів розвитку;

• постійний контроль за реалізацією поставлених цілей з оцінкою ефективності бюджетної політики та визначенням „слабких місць” в процесі реалізації цієї політики.

Важливе значення при здійсненні бюджетного планування розвитку регіонів займає програмно-цільовий підхід до складання кошторисів видатків на реалізацію конкретних цілей державної та місцевої бюджетної політики, а також середньостроковий характер планів використання бюджетних коштів. Проте для більшої адекватності побудованих планів необхідно при їх розробці також застосовувати позитивні моменти інших окремих методів бюджетного планування. Так, для розрахунку деяких статей видатків за бюджетною класифікацією має використовуватися нормативний метод, який визначає узагальнені та деталізовані нормативи, наприклад щодо забезпечення бюджетними ресурсами надання певних послуг на душу населення.. В той же час за допомогою інструментарію методу екстраполяції визначаються прогнози доходів та видатків на основі існуючих тенденцій розвитку. А балансовий метод повинен встановлювати відповідність між обсягами та напрямками використання бюджетних коштів і джерелами їх фінансування. Тобто програмно-цільовий підхід має бути комплексним і поєднувати в собі кращі елементи окремих методів. Також, під час планування заходів бюджетного стимулювання регіонального розвитку необхідно враховувати фінансові можливості та потреби регіонів, узгоджувати цілі та завдання державного і регіонального розвитку, встановлювати співпрацю між місцевим самоврядуванням і державною владою, закладати основи співфінансування пріоритетних програм державою та регіонами. За умов укладання Угоди щодо регіонального розвитку з Кабінетом Міністрів України забезпечується спільне фінансування стратегічних галузей і сфер, зокрема житлово-комунального господарства, сільського господарства, освіти, охорони здоров’я, малого підприємництва, розбудови та модернізації інфраструктури. Узгодженість державних та регіональних інтересів досягається тоді, коли цілеспрямованій бюджетній політиці центру відповідає цілеспрямована бюджетна політика регіону, оформлена у вигляді комплексної програми соціально-економічного розвитку. В зв’язку з цим, слід зазначити, що створенню проектів місцевих бюджетів передує розроблення прогнозних показників плану економічного та соціального розвитку регіону, які є базою для складання проектів бюджетів.

З метою посилення впливу бюджетної системи на соціально-економічний розвиток територій необхідно вжити заходи, спрямовані на підвищення рівня прозорості планування та складання бюджетів, забезпечення якісного їх виконання, контролю і аналізу  виконання, удосконалення регламентування міжбюджетних відносин. Побудова ефективних моделей регіонального розвитку вимагає застосування стратегічного бюджетного планування з орієнтуванням на конкретний результат на усіх рівнях державного управління та місцевого самоврядування  Пріоритетним завданням для України та її регіонів є перехід від теоретичних обґрунтувань бюджетного стимулювання регіонального розвитку до конкретних практичних кроків на шляху до побудови дієвої системи планування соціально-економічного розвитку територій через бюджетний механізм.

Література:

1. Бюджетний кодекс України (зі змінами та доповненнями) від 08.07.2010 № 2456-VI [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України. – 2010. - № 50-51. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2456-17/page

2. Музика-Стефанчук О. Питання бюджетного планування та участі у цьому процесі органів публічної влади [Електронний ресурс] / О. А. Музика-Стефанчук // Право та управління. – 2011. - № 2. – С. 255-261. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/prtup/2011_2/pdf/11moaopv.pdf

Єфіменкова Наталія Миколаївна,

аспірант кафедри економіки та регіональної економічної політики

ДРІДУ НАДУ при Президентові України

м. Дніпропетровськ

УПРАВЛІННЯ РЕГІОНАЛЬНИМ ІННОВАЦІЙНИМ РОЗВИТКОМ

У КОНТЕКСТІ ДЕРЖАВНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

Формування механізму реалізації державної інноваційної політики на регіональному рівні на сьогоднішній час є одним із актуальних аспектів діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади. Проте розробка регіональних стратегічних орієнтирів та про­грам інноваційного розвитку являє собою доволі складне завдання, вирі­шення якого потребує виваженого та ретельного підходу до окремих питань планування та моніто­рингу відповідних процесів. При цьому ефективність розвитку економіки регіону багато в чому залежить від того, наскільки дієвою є обрана стратегія в контексті сформованої державної інноваційної політики.

Актуальність про­блем інноваційного розвитку на сучасному етапі сприяє активним дослідженням у цій сфері. Питан­ня розробки та впровадження ефективних моде­лей стратегічного розвитку регіону досліджено у роботах таких вітчизняних та зарубіжних вчених, як Борисюк Н. К., Вербицький І. С., Гладинець Н. Ю., Жихор О. Б., Косач І. А., Кульчицький І. І., Марков Л. С., Соловйов В. П., Суховірський Б. І., Точилін В. О.,Федулова Л. І., Яворський М. С. та ін. Однак, питання управління інноваційним розвитком та формування інноваційної стратегії регіону залишаються висвітленими недостатньо.

Серед багатьох проблем, із якими стикаються регіони України сьогодні, актуальними є суттєві диспропорції в розвитку окре­мих територій, неоднорідність їх сировинно-ресурсно­го, технологічного та фінансового забезпечення й спо­живання, промислового навантаження окремих тери­торій. Відмінності в обсягах виробництва та споживан­ня валового продукту окремих регіонів поглиблюють асиметрію в їх соціальному та економічному розвит­ку, що потребує індивідуального підходу при форму­ванні інноваційних пріоритетів та програм.

Активізація й управління інноваційними процеса­ми повинні реалізовуватися на основі чітко сформо­ваної політики регіонального розвитку та інновацій­ної регіональної політики й передбачати розроблен­ня таких регіональних інноваційних програм, які вра­ховують специфіку та пріоритети розвитку відповід­ної території.

Політика підтримки регіонального інноваційного розвитку повинна визначати основні напрями й фор­ми правового, економічного та організаційного спри­яння розвитку виробничо-інноваційної сфери з ура­хуванням інтересів держави, регіону, суб’єктів гос­подарювання та окремих громадян і передбачати активну співпрацю й координацію дій між регіонами та центром.

Розробка механізму регулювання розвитку інно­вацій на регіональному рівні по­винна базуватися на системному програмному підході, що дає змогу комплексно підійти до враху­вання вимог ринку, особливостей розвитку та функ­ціонування певних територій, виходячи з їх
ресурс­них можливостей і потреб, інтересів господарюю­чих суб’єктів, забезпечити цільову мобілізацію на­явних ресурсів (людських, природних, фізичних, фінансових, організаційних), виробити систему дієвих заходів із регулювання та підтримки іннова­ційного розвитку в регіоні. Ураховуючи окреслені чинники та виходячи із загальнодержавних пріори­тетних напрямів інноваційної діяльності, потрібно виокремити регіональні пріоритетні інноваційні напря­ми та розробляти їх відповідно до окресленої державної стра­тегії інноваційного розвитку.

Суттєвим засобом стимулювання розвитку інно­ваційної діяльності в регіоні повинна стати розроб­лена з урахуванням пріоритетних напрямів соціаль­но-економічного розвитку як держави, так і територій інноваційна регіональна програма. Тому регіональним органам влади доцільно розроби­ти такі регіональні інноваційні програми, які об’єдну­ватимуть [1]:

-       стратегічні програми та проекти інноваційного розвитку регіону, комплексні програми інноваційно­го розвитку територіально-виробничого комплексу регіону на 10 – 20 років;

-       проміжні програми розвитку інноваційної діяль­ності в регіоні на 4 – 5 років;

-       оперативні плани інноваційного розвитку регіо­ну на кожен рік.

Визначення стратегічних орієнтирів інноваційно­го розвитку регіону, у свою чергу, потребує деталь­ного аналізу й оцінки соціально-економічного роз­витку відповідного регіону, визначення пріоритетних напрямів інноваційної діяльності саме для конкрет­ного регіону з метою найбільш повної віддачі та окуп­ності інноваційних проектів. За результатамикомп­лексного оцінювання інноваційного потенціалу регі­ону можна буде обрати саме той із пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, який найкраще відповідатиме ресурсним можливостям, технологіч­ному укладу, соціально-економічному розвитку відповідної території. Реалізація стратегічних засад інноваційного розвитку повинна здійснювати­ся в рамках відповідних цільових програм, що пе­редбачають взаємозв’язок завдань, наявнихре­сурсів, термінів, виконавців та споживачів іннова­ційної продукції.

При формуванні проміжних програм розвитку інноваційної діяльності в регіоні потрібно виходити з того, що ці програми є середньостроковими, а тому їх доцільно впроваджувати на термін, що відпові­дає повноваженням рад обласних народних депу­татів із зазначенням обов’язкового звітування відпо­відальних осіб про стан виконаної роботи в конкрет­ному напрямку. Розробляючи відповідні програми, необхідно виходити з того, що їх обов’язковими скла­довими повинні бути прогноз інно­ваційного розвитку регіону в середньостроковій пер­спективі; програмні завдання; система важелів та стимулів для зацікавленості суб’єктів, зайнятих в інноваційному процесі у виконанні програмних зав­дань; моніторинг реалізації середньострокових інно­ваційних програм та взаємодії всіх учасників інно­ваційного процесу.

Оперативні плани інноваційного розвитку регіо­ну повинні передбачати тактичні завдання впровад­ження інновацій на найближчу перспективу. На цьо­му етапі доцільною є розробка інноваційно-інвести­ційних проектів із відповідними заходами економіч­ного стимулювання. Обов’язковим повинен бути перегляд та, при потребі, корегування проміжних та стратегічних програм інноваційного розвитку регіону. Важлива роль при цьому відводиться регіональ­ним органам влади, на які покладаються повнова­ження щодо розробки та здійснення інвестиційно-інноваційної політики відповідної території.

Розробка та впровадження регіональних програм інноваційного розвитку є одним із найважливіших інструментів реалізації державної інноваційної по­літики, цілеспрямованої регіональної політики, по­літики зайнятості населення та стратегії інвестицій­но-інноваційного розвитку держави [2].

Складність проблем становлення і функціонуван­ня інноваційного середовища в умовах недоскона­лості законодавчої бази, невідпрацьованості ринко­вих механізмів заохочення інноваційної активності підприємств, відсутності взаємодії та відірваності виробництва від науки вимагають вироблення на регіональному рівні механізму сприяння інновацій­ному розвитку території.

Вирішення означеної проблеми можливе виключно шляхом взаємодії та об’єднання зусиль усіх суб’єктів, що мають безпосередній стосунок до інноваційного процесу та зацікавлені в соціально-економічному розвитку регіону. Функції та роль кожного з них в інноваційному процесі визначатимуться їх участю у впровадженні інновацій на відповідній території. Одним із таких суб’єктів є державні регіональні інститути, функції яких визначаються регіональною інноваційною політикою, що передбачає комплекс цілей, заходів та механізму впливу регіональних органів влади на підвищення соціально-економічного ефекту від упровадження інновацій. Голов­ними учасниками інноваційних процесів нарегіо­нальному рівні є підприємства, які безпосередньо займаються чи можуть займатися інноваційною діяльністю, та установи, котрі можуть забезпечити інноваційні процеси в регіоні капіталом, інформацією, знаннями, робочою силою.

Підтримка і розвиток інноваційної діяльності в регіоні потребують координації зусиль усіх зацікав­лених учасників цього процесу, що полягає в такій організації та взаємодії місцевої влади, центру спри­яння розвитку інноваційної діяльності в регіоні, струк­тур, зайнятих виробництвом інноваційної продукції та забезпечувальних структур, яка дасть можливість регіону зайняти лідируючі позиції на національному та світовому ринку.

Для створення дієвого механізму співпраці всіх учасників інноваційного процесу в напрямку вирі­шення проблем, пов’язаних із ефективністю впровад­ження інновацій та їх функціонального спрямування на соціально-економічний розвиток регіону необхід­ною видається реалізація таких заходів [1]:

-       стимулювати розвиток інноваційної інфраструк­тури шляхом підвищення ефективності діяльності Центрів сприяння розвитку інноваційної діяльності в регіоні, удосконалити їх функції та обов’язки із виз­наченням механізму співпраці з банківськими уста­новами, страховими компаніями, науковими та на­вчальними закладами, підприємствами та іншими структурами регіону;

-       зобов’язати Центри сприяння розвитку іннова­ційної діяльності в регіоні щоквартально звітувати про стан виконаної роботи перед обласною радою народних депутатів;

-       активізувати співпрацю регіональних органів влади з усіма суб’єктами, що залучені в інновацій­ний процес шляхом проведення семінарів, виста­вок інноваційної продукції, організації школи веден­ня інноваційного бізнесу;

-       з метою обміну та поширення інформації про стан наукових розробок створити регіональні Цент­ри інформаційного забезпечення та моніторингу інно­ваційної діяльності та визначити механізм взаємодії цих утворень із усіма учасниками інноваційного про­цесу;

-       створити регіональне Інтернет-представництво Центру інформаційного забезпечення та моніторин­гу інноваційної діяльності та Центру сприяння роз­витку інноваційної діяльності, що дало б можливість отримувати вичерпну інформацію про діяльність цих структур, про інноваційні пріоритети регіону, цільові програми, проекти, перспективні вітчизняні розроб­ки;

-       з метою вирішення соціально-економічних про­блем розробити програми пріоритетних напрямів інно­ваційної діяльності в регіоні.

Отже, в основу управління інноваційним розвитком регіону та формування інноваційної стратегії повинен бути покладений системний програмний децентралізований підхід, який буде враховувати потреби відповідних регіонів та специфіку їх соціально-економічного розвитку. Зазначений підхід до формування стратегії інноваційного розвитку регіону має стати ефективним і дієвим в умовах пріоритетності науково-технологічного розвитку економіки держави.

Список використаних джерел:

1.     Гладинець Н. Ю. Підходи до формування стратегії інноваційного розвитку регіону / Н. Ю. Гладинець // Економіка. – 2009. – № 8. – С. 87 – 91.

2.     Федулова Л. І. Підходи до формування дієвої інноваційної стратегії України /
Л. І. Федулова // Наука та інновації. – 2009. − № 3. – С. 5 – 15.

Клименко Наталія Олександрівна,

аспірант Національної академії

державного управління при Президентові України

ВПЛИВ БЮДЖЕТНИХ ВІДНОСИН НА ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ПТЕНЦІАЛ ЕКОНОМІКИ

Основи регулювання бюджетних правовідносин в Україні були закладені у Законі України “Про бюджетну систему України” від 05.12.1990 № 512-XII та знайшли продовження у Бюджетному кодексі України від 08.07.2010 № 2456-VI. Зокрема, особлива увага  у бюджетному законодавстві надається питанням розподілу повноважень між рівнями  державної влади та місцевого самоврядування, визначенню джерел доходів та видаткових зобов’язань відповідних бюджетів, що є правовою платформою для регулювання міжбюджетних відносин.

Слід відмітити, що державне регулювання міжбюджетних відносин здійснюється в контексті загальнодержавної політики, в т.ч. соціально-економічної, бюджетної політики, а також регіональної політики. В цьому контексті одним із завдань органів державної влади та місцевого самоврядування є вирішення питань, що виникають на перехресті загальнодержавних та місцевих інтересів, у зв’язку з можливою їх конфронтацією.

Міжбюджетні відносини можна розглядати як фінансовий потік всередині держави, основними характеристиками якого є “зміна фінансових активів, напрямів використання фінансових ресурсів, рух коштів або фінансових ресурсів”[5,с.53]. Бюджетні ресурси (міжбюджетні трансферти), які надаються територіальним одиницям, зокрема, головним розпорядникам бюджетних коштів, та використовуються ними у відповідності з бюджетними призначеннями, є своєрідним інвестуванням держави у різні сфери діяльності.

Складовою міжбюджетних трансфертів, які надаються з державного бюджету місцевим бюджетам, є субвенції на виконання інвестиційних програм[1]. На реформування міжбюджетних відносин та удосконалення названого виду міжбюджетних трансфертів націлена Концепція реформування місцевих бюджетів, затверджена Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23.05.2007р. N 308-р. Передбачається зміцнення інвестиційної складової місцевих бюджетів за рахунок зміни порядку та умов надання субвенцій на виконання інвестиційних програм, введення системи моніторингу по наданим субвенціям, надання зазначених субвенцій на конкурентних основах та фінансовій участі місцевих бюджетів, оптимізація кількості інвестиційних проектів за рахунок виокремлення пріоритетних[6].

Звичайно, інвестиції за рахунок бюджетних коштів, це одна із складових внутрішніх джерел інвестицій, поряд з якими повинні бути і зовнішні  інвестиції. На їх залучення впливає інвестиційний клімат, що залежить від політичних та економічних ризиків всередині країни. Розглядаючи інвестиційну безпеку вчені відмічають, що вона “визначається структурою та домінуванням на вітчизняному ринку тих або інших мотивів інвестування, ступенем диверсифікації інвестиційних джерел”[2,с.30-31].

Інвестиційна привабливість регіонів України характеризується певним рівнем “урбанізованості”. Зокрема, “за підсумками  2008-2011 рр. найбільш інвестиційно привабливими регіонами України визначені Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області, м. Київ, Полтавська, Донецька, Харківська, Львівська, Київська, Миколаївська  області”[3].

За даними дослідження, проведеного Європейською Бізнес Асоціацією (European Business Association) за підтримки дослідницької компанії InMind за IV квартал 2011 р., індекс інвестиційної привабливості України склав 2,19 по п’ятибальній шкалі, що менше на 0,37 бала у порівнянні з показником за III квартал 2011р [4].

Розширення напрямів діяльності суб’єктів господарювання, запровадження інноваційних технологій на підприємствах різних форм власності, розміщення інвестиційних пропозицій на сайтах органів державної влади, пошук місцевими органами влади резервів для розширення податкової спроможності території,  партнерство держави з приватними та іноземними інвесторами, впровадження нових підходів у державне інвестування дозволить змінити існуючі тенденції. 

Література:

1. Бюджетний кодекс України від 08.07.2010 № 2456-VI [Електронний ресурс] : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2456-17;

2. Государственное управление в сфере национальной безопасности: словарь-справочник / [состав.: Г.П.Сытник, В.И.Абрамов, В.Ф.Смолянюк и др.] – К.: НАДУ, 2012. - 496с.

3. Каськів В. Про ціну – ринкову і політичну [Електронний ресурс] : http://www.ukrproject.gov.ua/en/node/835

4.http://www.eba.com.ua/ ua/about/projects/investment-index

5. Клець Л. Є.  Бюджетний менеджмент : [навч. посібник] / Л. Є. Клець. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 639 с.;

6. Концепція реформування місцевих бюджетів, затверджена Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23.05.2007р. N 308-р [Електронний ресурс] : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show /308-2007-%D1%80.

Клімова Оксана Юріївна

студентка 5 курсу

Чорноморського Державного Університету

 імені Петра Могили

РОЗВИТОК МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В ХЕРСОНСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ

Розвиток системи місцевого самоврядування був і залишається важливою передумовою зростання ефективності реалізації соціально-економічних і культурних програм у державі. Тому недаремно у пострадянський період на сторінках наукових видань відводиться почесне місце дослідженням із питань історії і теорії місцевого самоврядування.

На сьогоднішній день історія дореформеного міського самоврядування на Херсонщині досліджена вкрай недостатньо. Над вивченням проблеми історії місцевих органів управління , активно працював один з основоположників російського державного права професор О.Д. Градовський. Капітальна праця Градовського «Начала русского государственного права» складається з трьох частин. Останній третій том дослідження присвячений органам місцевого управління, в якому вчений висвітлив не лише структуру та повноваження губернських адміністративних апаратів, а й подав історію їх формування[2]. 

Проблемам історії центральних і місцевих органів управління присвячували свої праці такі науковці як М.П. Єрошкін, О.В. Морякова, Є.В. Сапілов, В. Шандра. У праці М.П. Єрошкіна «История государственных учреждений дореволюционной России» висвітлюється структура центральних та місцевих державних установ, їхній особовий склад, де автор значну увагу приділив матеріальному стану службовців[3]. Книга сучасного російського історика О.В. Морякової «Система  местного управления  России при Николае І » присвячена дослідженню системи місцевого управління імперії Романових часів правління Миколи І[5]. Певні відомості щодо фіксальних повноважень Міністерства фінансів Російської імперії містяться у праці  Є.В. Сапілова «Государственные органы управления финансами России» [6]. Щодо сучасної вітчизняної історіографії , то вагомий внесок у дослідження адміністративних установ українських губерній зробила В. Шандра[7].

XIX - початок XX ст. характеризується становленням в Україні загальноімперських форм місцевого самоврядування.

Регіональне самоврядування на загальноімперських засадах запроваджується в Україні після проведення Олександром І земської реформи в 1864 р. Положення про губернські та повітові земські установи 1864 р. та Городове Положення 1870 р. визначили головні принципи функціонування та структури нових самоврядних органів: розподіл влади, гласності, майнового цензу та пропорційності. На рівні губерній формувалися представницькі органи місцевого самоврядування - губернські земські збори. Вони обиралися за куріальною системою (у виборах брали участь три курії: повітові поміщики і промисловці, міські купці і власники нерухомості в містах, селяни). Земські збори обирали земську управу, яка вирішувала поточні справи, а контроль за діяльністю земств здійснював губернатор. Подібним чином було організоване місцеве самоврядування і в повітах [1, с.22].

Унаслідок земської реформи 1864р., що поширювалася на лівобережні та південні українські губернії,а саме в Херсонській губернії , новостворені органи самоврядування за характером влади поділялися на розпорядчі (повітові і губернські зібрання) та виконавчі (повітові і земські управи). Вони отримали значні повноваження в галузі місцевого господарства, зокрема будівництва та утримання шляхів, організації освітньої мережі, продовольчої справи, охорони здоров’я, страхування та ветеринарної допомоги, а також у розвиткові торгівлі і промислів, заснування сільськогосподарських кооперативів.

Земства Херсонської губернії розгорнули діяльність першими на українських землях Російської імперії. У січні 1864 р. було оприлюднено «Положення про губернські та повітові земські установи», а у першій декаді березня 1865 р. відбулися засідання першої сесії земських зібрань у шести повітах Херсонської губернії - Ананіївському, Тираспільському, Бобринецькому, Олександрійському, Одеському та Херсонському. Згідно з «Положенням про губернські і повітові земські установи» на земства було покладено широке коло обов’язків з улаштування місцевого життя, серед яких знаходимо і спеціальну функцію «надання через губернське начальство вищому уряду відомостей та висновків з предметів, що торкаються місцевих господарських користей і потреб губернії чи повіту..» .

Херсонське земство виявило новаторство у розробці нових напрямків місцевого господарювання - організації земської статистики, служб санітарного та ветеринарного контролю, запровадженні систематичних метеорологічних спостережень, розробці заходів для водопостачання та іригації окремих районів губернії тощо.

Кардинально змінювався виборчий принцип через підвищення майнового цензу, відведення більше місць дворянам і міщанам. Сільські виборчі з’їзди ліквідовувались і відтепер гласні не вибиралися, а призначалися губернатором із числа кандидатів , обраних волосними сходами. При цьому виборні права втратили такі соціальні категорії, як духівництво, церковний причт, селянські товариства, особи, які мали купецькі свідоцтва, власники торговельних і промислових закладів, а також євреї [8, с.71].  

Реформу міського самоврядування було здійснено в 1870 році. Вона була викликана зростанням чисельності населення міст, змінами у соціальній структурі,підвищенням ролі міських центрів у політичному та культурному житті. Міста потребували ефективнішого управління , що мало спиратися на громадськість, участь якої вважалося запорукою розвитку.

 Реформа передбачала створення представницьких органів міського самоврядування - міських дум, вибори гласних до якої (від 30 до 70 осіб) проводилися жителями міста за куріальною системою раз на чотири роки. Виборче право отримували постійні мешканці, котрі виконували певні повинності на користь міста, а тому далеко не всі могли скористатися виборчим правом. До таких належали наймані робітники та представники інтелектуальної праці – інженери, лікарі, викладачі і чиновники. Підраховано, що чисельність тих, хто мав право брати участь у виборах, виглядала так : в Одесі виборче право отримали 21,8 % від усіх жителів міста, у Херсоні – 46,1%, у Миколаєві – 8,3%[8, с.72].

Виконавчим органом міського самоврядування стає управа на чолі з міським головою, який обирається міською думою. Міський голова очолював одночасно  думу і управу та став єдиним представником громадської установи перед верховною владою. Міські думи, займаючись водопостачанням, освітленням, транспортом, озелененням, містобудівельними та санітарно-гігієнічними заходами, змогли за короткий період значно поліпшити благоустрій та комфорт міст.

Міську реформу з розумінням сприймала громадськість , яка сподівалася на розширення фінансової самостійності гласних у питаннях самообкладання і використання коштів на господарські потреби.

В економічному, культурному та політичному розвитку Херсонської губернії головну роль відігравали такі місцеві органи як: Херсонська міська дума та управа, Миколаївська міська дума,Одеська міська дума, Очаківська міська дума та управи. Так наприклад, Одеська дума порушила питання про запровадження податку з помешкань, як тільки центр почав вимагати збільшення асигнувань на утримання поліції. Херсонська міська дума дбала про захист  і розвиток місцевої промисловості, вона видавала різноманітні обов’язкові постанови, які регламентували діяльність промислових підприємств та їх роботу. Миколаївська міська дума займалася справами по зовнішньому благоустрою міста, а саме устроєм і утриманням міських суспільних садів, бульварів. Очаківська міська дума мусила дбати про забезпечення жителів міста продовольчими товарами, облаштуванням ринків і базарів, захист і розвиток місцевої торгівлі і промисловості, устрій торгової поліції і порядок її дій, час відкриття і закриття торгових і промислових закладів у вихідні і святкові дні, тощо [4, с. 167].

Хоча російське самодержавство здійснило у 1890 р. земську, а в 1892 р. міську контреформи, які обмежили виборче право в самоврядні органи, знизили їхню самостійність і незалежність, структура цих установ та напрями їхньої діяльності не змінилися.

Отже, можна стверджувати, що елементи самоврядування були присутніми в українських суспільних інститутах і,насамперед, проявлялись у виборчому принципі, певних елементах гласності, можливості впливати на склад виборних посадовців. Діяльність земств і міських дум створювала достатньо серйозні передумови для формування громадянського суспільства.

Список літератури:

1.     Біленчук П. Д. Місцеве самоврядування в Україні (муніципальне право): навч. посіб./ П.Д. Біленчук, В.В. Кравченко, М.В. Підмогильний -К.: Атіка, 2000-304 с.

2.     Градовський О.Д. Начала русского государственного права. – СПб.,1883.-Т.3.-684 с.

3.     Ерошкин Н.П. История государственных учреждений дореволюционной России./Н.П. Ерошкин - М.: Высшая школа, 1968.- 367 с.

4.     Коваль Г.П. Діяльність Очаківської міської думи та управи в галузі торгівлі та промисловості в місті Очакові в 1870-1917 роках// Історія. Етнографія. Культура. - Миколаїв: Можливості Кіммерії, 2008.- С.167-171.

5.     Морякова О.В. Система местного управления России при Николае І./О.В. Морякова- М., 1998.-272 с.

6.     Сапилов Е.В. Государственные органы управления финансами России/ Ин-т экономики РАН. Центр информации.- М., 2000.-162 с.

7.     Шандра В. Адміністративні установи Правобережної України кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. в російському законодавстві: джерелознавчий аналітичний огляд. - К., 1998.- 75 с.

8.     Шандра В.  Українські суспільні інститути у взаєминах із російським самодержавством// Український історичний журнал. – 2010.- №4.- С.59-83.

Лазарева Тетяна Сергіївна,

аспірантка,

Інститут економіки промисловості НАН України

визначення пріоритетів науково-технологічного розвитку старопромислового регіону

Політика підтримки і подальшого розвитку старопромислових регіонів на сучасному етапі поряд з проведенням антикризових заходів визнає за необхідне формування у старих індустріальних ареалах динамічної економічної структури шляхом диверсифікації економічної активності, розвитку високотехнологічних галузей, сфери послуг тощо. Обов’язковою умовою  такої регіональної політики є удосконалення інвестиційної системи, формування сприятливого інвестиційного клімату, що стимулює приплив у регіони приватного вітчизняного й іноземного капіталу. Поруч з потребою у фінансово-інвестиційних коштах, традиційно старі індустріальні регіони мають нагальну потребу в сучасних технологіях, управлінському досвіді і "ноу-хау", що привносять із собою структурні зміни у господарському механізмі. Саме підтримка високого рівня інноваційної активності є, на думку багатьох вчених [1; 2], головним напрямком забезпечення конкурентоспроможності старопромислових регіонів та надання їм сучасних важелів успішної боротьби у світовій економіці.

Питанням управління інноваційними процесами, як на національному рівні, так і у рамках окремих господарюючих суб’єктів приділили увагу багато вчених, а саме: А. Гальчинський, В. Геєць, С. Кравченко, В. Семиноженка, А. Землянкін, С. Качура,  В. Корнілова,      О. Кондратова, М. Пашута та інші. Поруч з тим, невирішеними залишаються ще значна кількість теоретичних і практичних проблем регулювання техніко-технологічних трансформацій у старопромислових регіонах. Зокрема дотепер ні на макрорівні, ні на рівні окремого регіону не сформовано розуміння важливості визначення і розбудови системи стратегічних пріоритетів інноваційного розвитку господарчої системи.

Завданням даної статті є визначення механізму відбору та реалізації пріоритетів поступового науково-технологічного розвитку старопромислового регіону як елементу державного регулювання територіальним інноваційним процесом.

Інноваційна трансформація старопромислового регіону має на меті комплексну структурну перебудову територіальної економічної системи. Поруч з тим, досягнення  стратегічних перетворень обумовлюється у більшості випадків вмінням концентрувати всі наявні і потенційні ресурси (фінансові, кадрові, інформаційні, інституціональні) на обмеженому колі перспективних напрямків, не розпорошуючи їх у різновекторних програмах інноваційних перетворень виробничого комплексу. Отже, першочерговою задачею формування інноваційної політики старопромислового регіону є виявлення системи пріоритетів його науково-технологічного розвитку. Така система має бути структурованою належним чином, що знайшло відбиття на рисунку 1.

На рисунку наведено узагальнену схему організаційно-методичного забезпечення відбору та реалізації пріоритетів науково-технологічного розвитку старопромислового регіону. Слід звернути увагу на те, що відправною точкою для формування означених вище пріоритетів інноваційного розвитку є актуалізація і чітке формування загальних пріоритетів соціально-економічного розвитку регіону з наступним аналізом відповідності їм можливих напрямків науково-технологічного штурму . Тільки за умов повного узгодження провідних соціально-економічних цілей наявним науково-технологічним можливостям можна сподіватися на ефективність відповідної регіональної політики. Проте в поняття наявних можливостей входить не тільки висока ймовірність отримання прогнозованих наукових результатів, розробки високоефективних технологій. Для того, щоб такі результати і технології стали потужним фактором поступу економіки, необхідні також належні (адекватні поставленим у даному конкретному випадку завданням) науково-технологічний та освітній потенціали. Тому оцінка відповідності цих потенціалів можливим пріоритетним напрямам – обов’язковий елемент процесу їх визначення.

Ліва частина схеми наочно відображає, що кожен етап формування та забезпечення реалізації науково-технологічних пріоритетів держави потребує відповідного методичного забезпечення. Цей факт не завжди береться до уваги, що, як свідчить досвід, часом зводить нанівець навіть цілком добросовісну роботу багатьох висококваліфікованих спеціалістів, які здійснюють експертизу та формування науково-технічних програм.

Дотримання запропонованої послідовності аналізу і відбору пріоритетних напрямів науково-технологічного розвитку сприятиме більш ефективному функціонуванню регіональної інноваційної системи шляхом активізації інноваційної діяльності, сконцентрованої на чітко визначених потенційно ефективних напрямах новаторської діяльності, а критична маса накопичених у межах старопромислового регіону інноваційних зрушень  дозволить економічній системі перейти на якісно новий щабель технологічного укладу.

Список використаної літератури:

1.       Глонти К.М. Старопромышленные регионы: проблемы и перспективы развития [Електронний ресурс] // Регионология. - 2008. - № 4. – C. 72. -  Режим доступу до журн.: http://regionsar.ru/node/197. - Назва з екрану. 

2.       Лексин В.Н. Государство и регионы. Теория и практика государственного регулирования территориального развития / Лексин В.Н., Швецов А.Н. – М.: УРСС, 2000. – 368 с.

Шатрук Богданна Василівна,

Буковинський державний фінансово-економічний університет,

фінансово-економічний факультет

БУКОВИНА ЯК ПЕРСПЕКТИВНИЙ РЕГІОН ДЛЯ ЕФЕКТИВНОГО ІНВЕСТУВАННЯ

У тезах досліджено інвестиційних клімат Чернівецької області, проаналізовано процес інвестування за статистичними даними 2011 року, визначено найперспективніші галузі для вкладення інвестицій та найбільш успішні інвестиційні проекти Чернівецької області.

Ключові слова:інвестиції, інвестиційний клімат, інвестиційна привабливість, «єдине інвестиційне вікно»

In the heses explores the investment climate of Chernivtsi region, analyzed the process of investing for the statistics in 2011, identified the most promising areas fo reinvestment and most successful investment projects in Chernivtsi region

Key words: investments, investment climate, investment attractiveness, "the only investment window"

Буковина на сьогоднішній день є досить привабливим та перспективним регіоном для здійснення інвестиційної діяльності, яка має тенденцію до швидкого розвитку в Чернівецькій області, що в свою чергу обумовлює підвищення добробуту всього населення області. Цьому сприяє ціла низка факторів серед яких природні, географічні, демографічні та економічні.

Процес інвестування є одним з ключових у процесі економічного розвитку чи то країни, чи то області, чи регіону, саме тому посилився інтерес до практичного застосування усіх можливостей для здійснення ефективного інвестування з отриманням взаємної вигоди та максимального прибутку.

На сучасному етапі процес інвестування досліджували такі науковці як А.Чухно, В.Геєць, І.Лютий, М.Крупка, Т.Затонацька, Д. Черваньов, І.Драган, С.Курило, С.Шосталь. Дослідженню проблем Буковини займалися зокрема Краківська В. Я., яка у своїх наукових дослідженнях окреслювала інвестиційну діяльність та інвестиційну політику в регіоні [1, 8-10], Кулік О. О., яка  здійснила аналіз обсягу надходжень іноземних інвестицій в Україну співробітництва між Україною та США [2, 9].

Вивченню проблематики іноземного інвестування свої роботи присвятили Дж. Даннінг, Г. Райтер, Й. Пензель, Н. Пайн, С. Томсон, А. Рагмен, Р. Вернон, Х. Шерман, Д. Шнайдер, Г. Клодт, П. Каймбах та інших. В українській науковій літературі багато зробили в цьому напрямку такі вчені як О. Рога, Б. Губський, В. Бодров, О. Гаврилюк, І. Бураковський, А. Гальчинський, Г. Климко, В. Новицький, В. Міщенко, І. Луніна, В. Сіденко, В. Степаненко, В. Шевченко та інші.

Актуальність дослідження пов’язана з необхідністю активного заохочення та залучення інвесторів для розвитку економіки регіону з урахуванням наявного потенціалу області та співпраці з органами місцевої влади.Метою є аналіз перспективних напрямків інвестування, рівня сприятливості інвестиційного клімату та переваг регіону для здійснення інвестиційної діяльності.

Буковина є перспективним регіоном для інвестування як для внутрішніх так і зовнішніх інвесторів завдяки своєму вигідному транспортно-географічному положенню, зручному сполученню з багатьма європейськими столицями та щільній мережі залізничних та автомобільних шляхів.

Відповідно до галузевої структури виробництва область належить до індустріально-аграрної категорії. Провідне місце в економіці області займають легка промисловість і сільське господарство.    

Високими темпами розвивається машинобудування, ремонт та монтаж машин і устаткування. Галузь представлена 13 підприємствами, які переважно спеціалізуються у виробництві машин та устаткування, електричного та електронного устаткування, обладнання для нафтогазової, нафтохімічної та хімічної промисловості.

Велике значення в економічному і соціальному розвитку області мають ліси, що є джерелом деревини і продуктів недеревної рослинності. Ліс — природне багатство нашого краю. Загальна площа лісів складає 258 тис. га. Середній вік насаджень складає 60 років. Щорічно на площі 1,3 тис. га проводяться роботи з лісовідновлення, що сприяє примноженню лісового фонду та підвищенню продуктивності лісів. Саме тому широко розвинена деревообробна промисловість, яка є однією з найстаріших галузей. За обсягами промислового виробництва галузь займає шосте місце і представлена 36 підприємствами, що становить 15,8% загальної кількості підприємств області.

Вагомою складовою промислового комплексу області є легка промисловість, яка посідає третє місце в структурі галузей промисловості і формує внутрішній споживчий ринок. Галузь представлена 23 підприємствами. Пріоритетне місце в легкій промисловості області мають підприємства з пошиву готового одягу, виробництва взуття та текстильної промисловості.

Харчова промисловість представлена виробництвом м'ясної продукції — 34,5% загального обсягу виробництва в харчовій галузі, виробництво цукру — 12,4%, хліба і хлібобулочних виробів — 9,9%, кондитерських виробів — 9,6%, напоїв — 9,2%, молочної продукції — 6,2%, жирів — 4,1% та з переробки овочів і фруктів — 9,4%.

Промисловий потенціал області представляють понад 200 промислових підприємств, обсяг виробництва яких становить 0,4% загальнодержавного обсягу.

Чернівецька область — це благодатний район багатопрофільного літнього і зимового гірничо-спортивного туризму, масового пізнавально-оздоровчого відпочинку, а також бальнеологічного лікування. За своїм географічним розташуванням, багатими рекреаційними ресурсами, економічним потенціалом Чернівецька область є привабливим регіоном для розвитку міжрегіональної та міжнародної співпраці.

Таким чином, найперспективнішими галузями економіки для інвестування в Чернівецькій області є деревообробна  промисловість, сільське господарство та фермерство, рекреаційно-туристична сфера, розвиток  транспортної та логістичної інфраструктури, харчова та легка промисловості [3].

Згідно статистичних даних стосовно інвестування  за січень-вересень 2010 року в розвиток економіки області за рахунок усіх джерел фінансування вкладено 1390,4 млн.грн. капітальних інвестицій, у тому числі – 1242,9 млн. грн. інвестицій в основний капітал, що на 7,3% більше порівняно з січнем–вереснем 2010р.

За рахунок коштів державного бюджету освоєно 203,9 млн. грн. інвестицій в основний капітал, що становило 16,4% від загального обсягу.

Зростання інвестицій в основний капітал досягнуто лише в Герцаївському – в 2,1 раза, Глибоцькому – в 1,6 раза, Кельменецькому – на 35,4% та Заставнівському – на 28,4% районах області.

У м. Чернівцях обсяги інвестицій в основний капітал збільшились на 3,8%, у м.Новодністровську – у 2,0 раза. У них сумарно освоєно 63,0% від усіх інвестицій в основний капітал. У розвиток промисловості спрямовано 44,8% від усіх інвестицій в основний капітал, їх обсяг у порівнянні з січнем–вереснем 2010р. збільшився в 1,6 раза.

Підприємства, які займаються будівництвом, освоїли 7,9% від усіх капіталовкладень. Їх обсяги порівняно з січнем–вереснем 2010р. зросли в 1,7 раза. Із загального обсягу капіталовкладень 5,5% спрямовано у сферу торгівлі, ремонту автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку. Порівняно з січнем – вереснем 2010р. інвестиції в цей вид економічної діяльності збільшились у 1,9 раза.

У соціальній сфері спостерігається збільшення інвестицій в освіту в 2,2 раза. Зменшились інвестиції у сферу надання комунальних та індивідуальних послуг, діяльності культури та спорту в 2,8 раза, у сферу охорони здоров’я та надання соціальної допомоги – на 45,2%.

У житлове будівництво спрямовано 317,6 млн. грн. (25,5% від загального обсягу інвестицій в основний капітал), що на 38,6% менше, ніж у січні – вересні 2010р.

У січні – вересні 2010 р. в економіку області іноземними інвесторами вкладено 2449,6 тис. дол. США прямих інвестицій (акціонерний капітал), у тому числі, з країн ЄС – 1247,1 тис. дол. США (50,9% загального обсягу), з країн СНД – 223,8 тис. (9,1%) та з інших країн світу – 978,7 тис. дол. США (40,0%) У той же час нерезидентами вилучено капіталу на 289,4 тис. дол. США.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій (акціонерний капітал), внесених у область, на 1 жовтня 2010 р. становив 63359,0 тис.дол.США, щона 2,3% більшеобсягівінвестиційнапочаток2010 р. та в розрахунку на одну особу склав 70,3 дол. США.

Інвестиції надійшли з 43 країн світу, при цьому на 14 з них припадало 91,6% їхнього загального обсягу (58054,1 тис. дол. США). До найбільших країн – інвесторів входили: Швеція, Кіпр, Туреччина, Італія, Віргінські острови (Британські), Ізраїль, Німеччина, Румунія, Франція, США, Естонія, Велика Британія, Польща та Сейшельські острови.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій (акціонерний капітал та боргові інструменти) на 1 жовтня2010 року становив 70573,0 тис. дол. США[4].

Найбільші обсяги прямих іноземних інвестицій мають: ТОВ “Букофрут” (Кіцманський район) та ТОВ “Со’оК” (Хотинський район) – виробництво соків, ТОВ “Буковинська лісова компанія” та ТОВ “Буковинські будівельні матеріали” (Вижницький район) – видобування піску та гравію, ПП “Буряк” (Глибоцький район) – деревообробка, багато років працюють з іноземними інвесторами швейні підприємства “Трембіта” та “Арніка”, ТОВ “Мавекс-Буковина”, українсько-італійські СП “Мітаче” та “Мелауда”, ВАТ “Туристичний комплекс “Черемош”, ТОВ “Декор Україна”, ТОВ “Нафта-Буковина”[5].

З 1 січня 2012 рокуна Буковині запрацювало “єдине інвестиційне вікно”, яке стало реальним механізмом персонального супроводу, надання безкоштовних послуг та створення комфортних умов для стратегічних інвесторів, які планують інвестувати в економіку України. Відповідно до Закону України  “Про підготовку та реалізацію інвестиційних проектів за принципом “єдиного вікна” регіональні центри з інвестицій та розвитку Державногоагентства з інвестицій та управління національними проектами України є уповноваженими органами з питань реалізації принципу “єдиного вікна”.

Фактично режим “єдиного вікна” характеризує собою єдиний канал, фізичний або електронний, для подання обробки всіх відомостей і документів, необхідних для здійснення належних видів державного контролю та митного оформлення товарів. Цим каналом управляє один орган, який інформує інші відповідні органи та керує комплексним механізмом контролю. Мета “єдиного вікна” – прискорення та спрощення потоків інформації між учасниками інвестиційної діяльності. Закон України “Про підготовку та реалізацію інвестиційних проектів за принципом  “єдиного вікна” спрямований на спрощення для суб’єкта інвестиційної діяльності порядку отримання послуг, пов’язаних з підготовкою та реалізацією інвестиційних проектів, шляхом впровадження принципу  “єдиного вікна”.

Принципи функціонування “єдиного вікна”:  отримання звернення від заявника; розгляд та аналіз звернення, перевірка на правильність оформлення звернення заявника та документів, які додаються до нього; проведення із заявниками консультацій щодо шляхів вирішення питань залучення потенційних інвесторів відповідно до їх потреб та інвестиційних можливостей;  реєстрація звернення в електронній базі даних, видача заявникові витягу з такої бази; розробка оперативного плану дій стосовно підготовки та реалізації інвестиційного проекту, порядків та строків підготовки документів; письмове погодження оперативного плану дій заявником, формування та подача запитів суб’єктам на дання адміністративних та господарських послуг з метою надання ними відповідних послуг, сприяння зазначеним органам у проведенні необхідних для розгляду запиту процедур в оптимальні строки та в порядку, визначеному законодавством, повідомлення заявника про результати розгляду звернення та видача йому пакету документів, необхідних для реалізації інвестиційного проекту, або повідомлення про мотивовану відмову відповідних суб’єктів надання адміністративних та господарських послуг у видачі таких документів; процедура супроводження інвестиційного проекту за зверненням заявника [6].

Як бачимо на Буковині швидкими темпами активізувався процес інвестування, зокрема за рахунок залучення коштів іноземних інвесторів, частка яких є досить значною та супроводжується успіхом інвестиційних проектів. Підвищенню рівня інвестиційної привабливості регіону та покращенню інвестиційного клімату сприяє місцева влада, свідченням чого є створення «єдиного інвестиційного вікна» для спрощення процедур необхідних для вкладення інвестицій з метою розширення кола інвесторів.

Список використаних джерел

1.                        Краківська В. Я. Інвестиційна діяльність та інвестиційна політика в регіоні/ В. Я. Краківська// Інвестиції: практика та досвід. - 2009 - №4. - C.8-10.

2.                        Кулік О. О. Іноземні інвестиції в економіку України/ О. О. Кулік // Український географічний журнал. - 2009. - № 1. С. 9.

3.                        http://investukraine.com/uk/1850-chernivtsi-region

4.                        http://chernivtsi.ws/rizne/ofitsiyna-informatsiya-pro-sotsialno-ekonomichne-stanovyshhe-chernivetskoyi-oblasti-za-sichen-zhovten-2011-roku.html

5.                        http://visti.cv.ua/2012/03/пріоритетними-для-буковини-є-апк-і-тур/

6.                        http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=244945105

Шевцова Ольга Олегівна

Асистент кафедри логістики

Донецький державний університет управління

ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Сутність регіональної політики складається з створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення. 

Регіональна політика — це сфера діяльності держави, або регіональної (місцевої) влади, щодо управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни в просторовому (регіональному) аспекті, тобто пов'язана з взаємовідносинами між державою і регіонами, а також регіонів між собою. Є складовою частиною національної стратегії соціально-економічного розвитку.

З регіональною політикою тісно пов'язані регіональне планування і програмування. За своєю структурою регіональна політика може бути поділена на окремі складові: економічну, промислову, соціальну, житлову, демографічну, екологічну, науково-технічну та ін. Основні соціально-економічні аспекти в регіональній політиці пов'язані з територіальним поділом праці, формуванням народногосподарських комплексів, економічним районуванням і загальнодержавним плануванням (програмуванням) соціально-економічного розвитку і розміщення продуктивних сил. 

Значний внесок у розвиток досліджень формування державної регіональної політики зробити вітчизняними вченими М.Долішній [1], А, Єпіфанов [2], В. Коломийчук [3], Т. Голікова [4], О. Панухін [5] . У межах поглиблення у даній роботі пропонується вивчення існуючих напрацювань та запропонування комплексного підходу до оцінки механізму та проблем становлення державної регіональної політики.

Метою роботи є дослідження практики та проблем становлення регіональної політики як умови динамічного і збалансованого розвитку регіонів в Україні.  

Регіональна політика - це своєрідна стратегія держави, орієнтована на оптимізацію просторових структур та відносин між центром та територіями з ціллю забезпечення збалансованого розвитку за рахунок максимально ефективного використання наявних внутрішніх та мотивації залучення зовнішніх ресурсів.

Завданням сучасного етапу освіти держави є постанова такої моделі організація влади, яка була б здатна гармонічно з’єднуватиричагі державного управління з можливостями ринкового саморегулювання для результативного та ефективного впливу на процеси соціально-економічного та культурного розвитку території, була б здатна до самостійного розвитку та самостійного регулювання.

Вирішення цих задач потребує:

1. Законодавче введення регіональної «дорожньої карти», яка буде визначати стратегічні цілі та пріоритети розвитку регіонів на середньо- та довгостроковий періоди інституціональної та адміністративної діяльності держави в заданому напрямку;

2. Розробка механізмів концентрації та адресного направлення державних ресурсів з ціллю усунення регіональної асиметрії;

3. Потребує політики держави по відношенню свого народу, спрямована на всестороннє керівництво розвитком населення по визначеним критеріям для активізації економічної діяльності в проблемних територіях.

4. Розповсюдження практики узгоджених дій центральних та місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Для усунення територіальних проблем.

5. Включення до державного бюджету України спеціальної програми зорієнтованої на залучення внутрішніх можливостей та підтримки слаборозвинутих и депресивних регіонів відповідно до стратегічних пріоритетів [5].

   У новій регіональній політиці головним є виявлення цілісності та рівноправності всіх елементів єдиної регіональної системи – природно ресурсного, економічного, соціального та інформаційного. Сучасна концепція розміщення продуктивних сил орієнтується на досягнення їх постійного розвитку та передбачає:

-   Підвищення інвестиційної привабливості та закріплення економічного потенціалу регіонів, перш за все шляхом інституційних змін у напрямку забезпечення макроекономічної стабільності, прозорості трансформації відносин власності, повної лібералізації процесів ціноутворення та формування повноцінного конкурентного середовища;

-   Зменшення диспропорцій в економічному та соціальному розвитку адміністративно територіальних утворень;

-   Максимальне використання переваг територіального розділення праці, особливості природно-ресурсного та науково виробничого потенціалу регіонів;

-   Вирішення проблеми фінансової незалежності місцевих бюджетів, оскільки саме вони формують параметри інфраструктурної частини конкурентоспроможності регіону.

На основі цих задач, для їх ефективного вирішення, державна регіональна політика повинна будуватися на наступних принципах.

1)                       Політика регіонального розвитку повинна здійснюватися на основі довгострокових стратегій, планів та програм розвитку як на державному, так і на регіональному рівні.

2)                       У зв’язку з обмеженістю державні фінанси концентруються, та встановлюється ієрархічність пріоритетів відповідно до сформованих цілей.

3)                       Державна фінансова підтримка регіонального розвитку розглядається як грошові кошти, спільно фінансовані з державного та місцевого бюджетів.

4)                       Регіональний розвиток потребує тісної взаємодії центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, недержавних організацій, суб’єктів господарювання.

5)                       Передбачається комплексне використання наявного потенціалу.

6)                       Закладається синхронне проведення низки реформ та забезпечення громадської єдності у напрямку узгодження пріоритетів і дій всіх владних інституцій.

7)                       Становлення територіальної громади як суб’єкта корпоративних прав, що передбачає реальне набуття ними статусу самоврядних територіальних колективів; інституціалізація прав територіальних громад, у тому числі й на адміністративну власність; становлення адміністративної власності та господарства як об’єкта корпоративних прав через закріплення за територіальними громадами певних матеріальних і фінансових ресурсів, розташованих на території муніципального утворення, обсяг яких відповідатиме завданням і функціям, покладеним на органи місцевого самоврядування; організації управління корпоративними правилами (виборність органів місцевого самоврядування; відокремлення прав власності й управління; розподіл функцій управління корпоративними правами) [4].

Таким чином активна діяльність держави с приводу регулювання регіонального розвитку повинно сконцентрувати зусилля на розвитку інституціонального, законодавчо-нормативного, науково-методичного забезпечення та впровадження активної державної регіональної політики, яка буде допомагати мобілізації всіх регіональних ресурсів за для забезпечення економічного зростання та поглиблення структурних економічних трансформацій в країні.

Література:

1.                        Долішній М. Нові підходи до територіального управління // урядовий кур’єр. - 2002. – 26 лютого. – С. 6.

2.                        Єпіфанов А. сало І. Регіональна економіка: навчальний посібник. – К.:Наукова думка, 2000.

3.                        Коломийчук В.С. Соціально-економічний розвиток адміністративного району в умовах перехідної економіки. – Тернопіль:Укрмедкнига, 2001

4.                        Т. Голікова Муніципальний корпоративізм як чинник регіонального розвитку // Управління сучасним містом № 1-2/ 1-6 ( 21 -22) 2006 225 с.

5.                        О. Панухін Державна регіональна політика як засіб регулювання розвитку регіонів: проблеми становлення - Актуальні проблеми економіки // 7(73) 2007 - 550 с.