"Актуальні проблеми державного управління..." 2012: Секція 8.

Секція 8.

Механізми реалізації державної регуляторної політики

____________________________________________________________________

Бабаєв Вадим Володимирович

студент 2-го курсу Київського

фінансово-економічного коледжу

Національного університету ДПС України

Науковий керівник – Калусенко В.В., викладач Київського

фінансово-економічного коледжу НУДПСУ

РЕГУЛЮВАННЯ СТРАХОВОГО РИНКУ З БОКУ ДЕРЖАВИ В РАМКАХ ДЕРЖАВНОЇ РЕГУЛЯТОРНОЇ ПОЛІТИКИ

Державний нагляд за страховою діяльністю в Україні здійснюють з метою дотримання вимог законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків і захисту інтересів страхувальників.

У становленні та розвитку страхового ринку України важливу роль належить державі.

За останні роки в страховому ринку України відбулися стрімкі структурні зміни, що зумовили високий рівень розвитку й потребували постійного вдосконалення державного регулювання цієї сфери. Актуальність питання державного регулювання страхової сфери значно підвищилася у зв’язку зі світовою фінансовою кризою, яка вплинула і на український страховий ринок.

В Україні страховий нагляд розвивається з 1993 року коли був утворений Комітет у справаг нагляду за страховою діяльністю “Укрстрахнагляд”. У 1999 році в ході адміністративної реформи його функції були передані Міністерству фінансів України. Це відомство не приділило належної уваги страховій системі, внаслідок чого відсутні чітко визначені концептуальні основи державної політики стосовно страхування. Не вирішенні питання соціально-економічних пріоритетів страхування; не визначено балансу між соціальним страхуванням і страхуванням на цивільно-правових основах; залишається невирішеним питання моделі державного регулювання страхового ринку; політика держави стосовно страхування непослідовна,окремі заходи заходи декларуються без попереднього фінансово-економічного обгрунтування.

Державне регулювання страхової діяльності являє собою систему заходів і методів, здійснюваних на правовій основі з метою визначення рамок і правил функціонування страхового ринку й діяльності страхових компаній на ньому [2, с. 102].

Держава здійснює свою регулюючу функцію у сфері страхування шляхом прийняття законодавчих актів, які регулюють страхування, запровадження в інтересах суспільства й окремих категорій його громадян обов’язкового страхування, проведення спеціальної податкової політики, установлення пільг страховим компаніям для стимулювання такого роду діяльності, а також створення особливого правового механізму, який би забезпечував нагляд за функціонуванням страхових компаній.

Державне регулювання страхової діяльності може здійснюватися шляхом проведення:

Політики обмежень – установлення правил ліцензування, розміщення страхових резервів, визначення мінімального розміру статутного капіталу страхової компанії, установлення обгрунтованих тарифів для обов’язкового страхування, контроль уповноваженими державними органами додержання учасниками страхового ринку вимог нормативно-правових актів і накладання санкцій за їх невиконання.

Політики стимулювання – забезпечення платоспроможності потенційних страхувальників, здійснення стимулюючого оподаткування й пільгового кредитування страхових компаній, створення сприятливого інвестиційного клімату для страховиків, запровадження обов’язкових видів страхування й забезпечення добросовісної конкуренції на страховому ринку [2, с. 102].

В Україні, з перших років її незалежності, на початковому етапі становлення страхової справи державне регулювання даних процесів практично було відсутнім.

Загалом процес формування державного регулювання страхового ринку України можна поділити на декілька етапів.

І етап: 1991 – 1996 роки – стихійне регулювання страхового ринку країни. У травні 1993 року вийшов Декрет Кабінету Міністрів України «Про страхування», що передбачав впровадження єдиного державного реєстру страхових компаній, дозвіл на здійснення страхової діяльності за тими видами, які зазначені в ліцензії, створення органу нагляду за страховою діяльністю .

ІІ етап: 1996 – 2001 роки – зародження «цивілізованого» державного регулювання страхового ринку України. Основною подією стало прийняття в березні 1996 року Закону України «Про страхування». Закон установив систему контролю за рівнем платоспроможності страховиків і порядок розрахунку резервів, посилив норми, що регулюють нагляд за страховою діяльністю, упорядкував види обов’язкового страхування [6].

ІІІ етап: із 2001 року й до сьогодні – розвиток державного регулювання вітчизняного страхового ринку. Позитивною подією в контексті державного регулювання страхового ринку стало прийняття у жовтні 2001 року Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про страхування» № 2745-ІІІ.

Важливе значення для розвитку страхового ринку й поліпшення його регулювання мало прийняття низки законів, що регламентують окремі галузі, види, підвиди страхування (закони України «Про обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників наземних транспортних засобів», «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення», «Про обов’язкове страхування цивільної відповідальності суб’єктів господарювання, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об’єкти та об’єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного та санітарно-епідеміологічного характеру») [5, с. 104].

У 2003 році на ринку фінансових послуг зявився новий контролюючий орган - Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України. Його першочерговими кроками, на нашу думку, повинні стати: розробка та впровадження стратегії розвитку страхової справи; встановлення єдиних вимог і стандартів надання страхових послуг, гармонізація страхового законодавства з європейськими стандартами;приведення статистичної і бухгалтерської звітності у відповідності з міжнародними стандартами. Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України забезпечує проведення державної політики в сфері страхування, у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України,актами Президента України, Кабінету Міністрів України, узагальнює практику застосування законодавства з питань ,що належать до його компетенції.

Загалом можна стверджувати, що створена в Україні система регулювання страхової діяльності в основному зводить до ведення державного реєстру, розробки норматиних, методичних та законодавчих актів, ліцензування страховиків щодо допуску на ринок; ліцензування правил страхування та тарифів; контролю за платоспроможністю, розміщеням страхових резервів [1, с. 20].

Отже, подальше вдосконалення механізму державного регулювання страхового ринку України повинно бути спрямоване на:

1. Розробку й ухвалення низки законодавчих актів щодо перестрахування, страхування життя, медичного і пенсійного страхування, діяльності товариств взаємного страхування, діяльності страхових посередників, фонду гарантування страхових виплат.

2. Впорядкування нормативно-правової бази у сфері обліку, статистичної і бухгалтерської звітності страхових компаній.

3. Оптимізація співвідношення між обов’язковим і добровільним страхуванням.

4. Запровадження пруденційного нагляду – попередження нестабільності фінансової системи, запобігання неплатоспроможності страховиків, що дає можливість виявити недоліки в діяльності страховиків від самого їх початку, а отже, вжити заходів щодо їх усунення.

Вжиття зазначених вище заходів сприятиме вдосконаленню державного регулювання страхового ринку й адаптації його до вимог сьогодення.

Список використаної літератури:

1. Державне регулювання економіки:Навчальний посібник / ЧистовС.М., Никифоров Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки:навчальний посібник.-К.:Знання-Прес,2000.-214 с.

2. Михасюк І.Р., ШвачкаЛ.А. Державне регулювання економіки: Підручник, -Львів:”Магнолія плюс”, 2006 р.

3. Горбач Л.М. Страхова справа:Навчальний посібник.- 2-ге видання, виправленне.-К. :Кондор,2003 р.-252с.

4. Василенко А. В. Генезис державного регулювання страхового ринку України в контексті зарубіжного досвіду // Актуальні проблеми економіки. – 2006. - № 8(62). – С. 14 – 22.

5. Приказюк Н. В. Державне регулювання страхового ринку України: тенденції та перспективи розвитку // Фінанси України. – 2010. - № 7. – С. 101 – 108.

6. Про страхування: Закон України від 07. 03. 1996 № 85/96 (зі змінами й доповненнями): [Елктр. ресурс]. – http://zakon.rada.gov.ua.

Литвиненко Ірина Павлівна,

аспірант Науково-дослідного економічного інституту

Міністерства економічного розвитку та торгівлі України,

Зовнішній секретар Посольства КНР в Україні

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕСІВ КООРДИНАЦІЇ МІЖНАРОДНОЇ ТЕЖНІЧНОЇ ДОПОМОГИ В УКРАЇНІ

Однією з важливих науково-практичних проблем, які постали перед вітчизняною економічною наукою і потребують невідкладного вирішення, є нагальна необхідність розроблення науково обґрунтованої концепції і ефективної стратегії державного регулювання процесів отримання та використання міжнародної технічної допомоги (далі- МТД).

Складність на шляху фінансової стабілізації та економічного зростання України значною мірою зумовлена дефіцитом фінансових ресурсів. Міжнародна технічна допомога є одним із реальних інструментів пом’якшення фінансових проблем, пожвавлення фінансової кон’юнктури в країні, сприяє розвитку інфраструктури в країні та вирішенню соціально-економічних проблем. В зв’язку з цим аналіз та пошук нових напрямків державного регулювання МТД є необхідним як з наукової, так і з практичної точки зору. Відбувається зростання ролі МТД як чинника та інструмента проведення структурної трансформації національної економіки в контексті посилення тенденцій до глобалізації .

Проте слід зазначити, що в Україні відчувається дефіцит вагомих досліджень у сфері аналізу МТД, а коло публікацій обмежується, в більшості своїй, журнальними публікаціями. Бракує ґрунтовних, практично орієнтованих наукових розробок, які б висвітлювали широкий комплекс питань, пов’язаних з державним регулюванням процесів отримання та використання МТД, і могли б бути використані для оптимізації стратегії співпраці з країнами-донорами та міжнародними організаціями. Суттєвим недоліком вітчизняних досліджень з питань міжнародної технічної допомоги є те, що не в достатній мірі враховуються надбання світової економічної науки у цій сфері і недопрацьовані з прагматичного боку в конкретних питаннях вирішення проблеми ефективності використання коштів в рамках договорів про надання МТД .

Метою наукового дослідження є розробка шляхів удосконалення процедур координації МТД, що надається країнами донорами та міжнародними організаціями.

Міжнародна технічна допомога - це ресурси та послуги, що відповідно до міжнародних договорів України надаються донорами на безоплатній та безповоротній основі з метою підтримки місцевого та державного розвитку. Міжнародна технічна допомога може залучатись у вигляді: будь-якого майна, необхідного для забезпечення виконання завдань проектів (програм), яке ввозиться або набувається в Україні; робіт і послуг; прав інтелектуальної власності; фінансових ресурсів (грантів) у національній чи іноземній валюті; інших ресурсі в, не заборонених законодавством, у тому числі стипендій.

Щоб зрозуміти масштаб міжнародної технічної допомоги, слід зазначити, що на кожні 2 долара прямих іноземних інвестицій в Україну приходиться 1 долар зовнішньої допомоги. Основними донорами нашої країни є Європейський Союз та Сполучені Штати Америки. Іншими донорами є Канада, ФРН, Нідерланди, Швеція, Швейцарія, Японія, Данія, Корея, Туреччина, а також організації системи ООН, Світовий банк, ЄБРР, ОЕСР . На кошти донорів реалізуються багаточисельні проекти реформування комунальної власності , впровадження енергозберігаючих технологій, закупається унікальне обладнання для лікарень та шкіл, а також фінансуються різноманітні проекті в гуманітарній сфері.

Так, у 2010 році донорами було фактично виділено Україні безоплатної технічної допомоги на суму 432,2 млн. доларів США, що на 15% більше, ніж у 2008 році та на 6% менше, ніж у 2009 році. На 2011 рік донорами виділено 403 млн. доларів США, що на 7% менше від обсягів технічної допомоги, наданої ними у 2010 році. Прогнозні показники на 2012 рік становлять близько 500 млн. дол. США. Відповідно до Державного реєстру проектів (програм) міжнародної технічної допомоги, що ведеться Міністерством, у 2011 році в рамках міжнародної технічної допомоги впроваджувалось 238 проектів загальною контрактною вартістю близько 3 млрд. дол. США. Крім того, було на стадії реалізації 6 програм секторальної бюджетної підтримки у сферах енергетики, охорони навколишнього середовища, енергоефективності, транспорту, управління кордонами, торгівлі (стандартизації) на загальну суму 368 млн. євро, з яких отримано 85 млн. євро

На сьогоднішній день структура портфелю проектів міжнародної технічної допомоги у 2011 році має такий вигляд: Ядерна безпека - 48 проектів контрактною вартістю 1 689, 5 млн. дол. США; Безпека держави та громадян - 14 проектів контрактною вартістю 419,4 млн. дол. США; Енергетика/енергозбереження, нафтогазовий сектор, шахтна безпека - 18 проектів контрактною вартістю 40, 6 млн. дол. США; Транспорт - 7 проектів контрактною вартістю 29,1 млн. дол. США; Навколишнє середовище - 17 проектів контрактною вартістю 42,8 млн. дол. США;Розвиток муніципального управління, житлово-комунального господарства та місцеве самоврядування - 12 проектів контрактною вартістю 59, 8 млн. дол. США; Демократія, верховенство права, громадянське суспільство, боротьба з корупцією та ЗМІ - 23 проекти контрактною вартістю 112, 1 млн. дол. США; Підтримка підприємництва/регуляторна реформа - 8 проектів контрактною вартістю 183, 9 млн. дол. США; Програми у сфері освіти, науки, культури та туризму - 41 проект контрактною вартістю 66, 7 млн. дол. США; Охорона здоров’я, соціальний захист населення - 14 проектів контрактною вартістю 69, 7 млн. дол. США;Сільськогосподарський сектор, харчова та переробна галузь, метрологія та стандартизація - 8 проектів контрактною вартістю 58, 4 млн. дол. США;Банківський та фінансовий сектор - 4 проекти контрактною вартістю 18, 1 млн. дол. США;Боротьба з торгівлею людьми, міграція, гендерні питання - 10 проектів контрактною вартістю 39, 9 млн. дол. США ; Державне управління/адміністративна реформа - 14 проектів контрактною вартістю 32,6 млн. дол. США [5].

У 2012 році планується зосередити зусилля для подальшого розвитку та підвищення ефективності співробітництва з донорами шляхом: вдосконалення законодавчого врегулювання питань, пов’язаних з забезпеченням прозорості та посилення контролю за використанням ресурсів проектів (програм) міжнародної технічної допомоги; вдосконалення механізмів координації співробітництва центральних і місцевих органів виконавчої влади України з донорами міжнародної технічної допомоги; започаткування проектів із залученням ресурсів донорів у рамках участі України у Стратегії ЄС для Дунайського регіону; визначення нових пріоритетних проектів для їх фінансування за рахунок коштів Фонду Східноєвропейського партнерства з енергоефективності та довкілля; розвитку договірно-правової бази з країнами-донорами щодо залучення міжнародної технічної допомоги для реалізації проектів соціально-економічного розвитку, зокрема планується укласти орієнтовно 14 міжнародних угод.

Державне регулювання процесів отримання та використання МТД закріплена в Розпорядженні Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року № 1075-р Про схвалення Концепції планування, залучення, ефективного використання та моніторингу міжнародної технічної допомоги та співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями. В якій визначаються пріоритетні сфери та напрямки залучення ресурсів на період 2013-2016 рр., а саме: сприяння створення умов для економічного та соціального розвитку; модернізація транспортної, муніципальної та енергетичної інфраструктури; розвиток високотехнічного виробництва; енергозбереження та енергоефективність; розвиток агропромислового комплексу та комплексний розвиток сільських територій; розвиток внутрішнього ринку; підвищення соціальних стандартів; посилення ролі регіонів у забезпеченні розвитку економіки та підвищення їх відповідальності за розв’язання соціальних проблем; удосконалення системи державного управління; захист прав та свобод громадян, зміцнення законності; управління державними кордонами України та підтримка реалізації міграційної політики [4].

Україна приєдналась до принципів Паризької декларації щодо підвищення ефективності зовнішньої допомоги згідно з Указом Президента "Про приєднання України до Паризької декларації щодо підвищення ефективності зовнішньої допомоги" це сприяло удосконаленню організаційно-правових механізмів координації донорів та МФО і договірно-правової бази, підвищенню ефективності надання допомоги, а також залученню фінансових ресурсів МФО та міжнародної технічної допомоги з урахуванням потреб України, визначених у Стратегічних напрямах та завданнях щодо залучення міжнародної технічної допомоги і співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями на 2009-2012 роки, схвалених розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2009 р. N 1156.

На сьогодні Кабінетом Міністрів України затверджено механізм координації програм/проектів зовнішньої допомоги шляхом створення 22 спільних урядово-донорських тематичних груп, які мають на меті втілювати принципи Паризької декларації на рівні сектора.

Паризька декларація визначила п’ять базових принципів підвищення ефективності міжнародної технічної допомоги:

Власність: підтверджується лідируюча роль країн, що розвиваються, у прийнятті рішень щодо використання допомоги.

Узгодження: допомога повинна бути підпорядкована національним стратегіям розвитку та управлінським методам реципієнтів.

Гармонізація: передбачає розробку спільних процедур серед донорів у країнах, де вони здійснюють свою діяльність.

Управління, спрямоване на результат: як донори, так і реципієнти повинні оцінювати свою політику та зусилля у світлі результатів.

Взаємна підзвітність: донори та реципієнти публічно звітують про свою політику [1]. Приєднання України у квітні 2007 року до Паризької Декларації накладає нові зобов`язання й відповідальність на уряд України та секторальні Міністерства зокрема щодо співпраці із міжнародними організаціями та використання міжнародної допомоги.

Але все таки не дивлячись на зусилля уряду упорядкувати процеси координації МТД та не зважаючи на щорічне зростання об'ємів міжнародної технічної допомоги треба звернути увагу на низьку ініціативність та дієвість інституційних структур , низьку зацікавленість чиновників та забюррокретизованість внутрішньодержавних процедур. На сьогоднішній день вагомою проблемою у двухстороньому співробітництві «Донори-Україна» залишається не вирішеною проблема законодавчої невідповідності у регулюванні міжнародних договорів міжнародної технічної допомоги, яка значної мірою затягує реалізації процес проектів , або стає на заваді їх реалізації. В Україні відсутнє планування накладних витрат в Державному бюджеті , які виникають в результаті реалізації проектів. Слід зазначити, що всі нормативно - правові акти які регулюють відносини у сфері зовнішньої технічної допомоги не регулюють процес координації , розписуючи механізм яка саме повинен здійснюватись контроль та співробітництво, а в більшій мірі тільки визначають пріоритетні сфери залучення та використання коштів, не розкрита процедура отримання та використання МТД.

Немає законодавчо закріпленого механізму який би дозволив донору здійснювати контроль за цільовим використанням МТД. Відсутня кримінальна відповідальність посадових осіб за нецільове використання МТД. В проекті Закону України «Про міжнародну технічну допомогу» треба усунути наступні недоліки: визначити зміст всіх термінів, які використовуються в проекті Закону;. необхідно детально конкретизувати види міжнародної технічної допомоги; необхідно чітко з’ясувати поняття і правову природу договору про надання міжнародної технічної допомоги; доцільно передбачити відповідальність приймаючої сторони (реципієнта) за невиконання чи неналежне виконання обов’язків щодо цільового використання міжнародної технічної допомоги.

Список використаних джерел:

1. Паризька декларація щодо підвищення ефективності зовнішньої допомоги: Про приєднання до Декларації : Указ Президента від 19.04.2007 № 325/2007 [Електронний ресурс ].- Режим доступу: www.rada.gov.ua

2. Про міжнародну технічну допомогу: Проект Закону України від 12.06.2007р [Електронний ресурс ].- Режим доступу: www.rada.gov.ua

3. Про схвалення Стратегічних напрямів та завдань щодо залучення міжнародної технічної допомоги і співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями на 2009-2012 роки: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2009 р. №1156 [Електронний ресурс ].- Режим доступу: www.rada.gov.ua

4. Про схвалення Концепції планування, залучення, ефективного використання та моніторингу міжнародної технічної допомоги і співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 р. №1075-р [Електронний ресурс ].- Режим доступу: www.rada.gov.ua

5. Довідка про міжнародну технічну допомогу : Мінітерство економічного розвитку та торгівлі України від 15.02.2012 р [Електронний ресурс ].- Режим доступу: www.me.gov.ua

Мороз Володимир Михайлович

кандидат наук державного управління,

докторант кафедри економічної теорії і фінансів

Харківського регіонального інституту державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України

ТРУДОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ В КОНТЕКСТІ ВЗАЄМОДІЇ ТРУДА ТА КАПІТАЛУ: ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Одним з напрямів розкриття діалектичної єдності між трудом та капіталом є порівняння їх здатності (наявність однакової властивості) до отримання результату. Причому, саме результат є тим елементом, який об’єднує мету діяльності капіталу та процесу праці як токового. Взаємодія між цими елементами відбувається через трудові ресурси які у свою чергу є носієм як трудового потенціалу, так і робочої сили. Логіка взаємодії між трудом та капіталом з прийняттям до уваги суспільних цілей подана на рисунку 1.

Відповідно до рисунку 1, одним з напрямів державного регулювання процесу взаємодії між трудом та капіталом є створення умов для переваги рівня споживання домогосподарств над їх виробництвом. Наприклад, у країнах які сьогодні мають високий рівень розвитку суспільно-економічних інституцій, доходи домогосподарств від малоефективної праці у підсобному господарстві були замінені на доходи від працевлаштування та доходи від використання власності або від державної соціальної допомоги [5]. У цьому випадку, капітал отримує ту частину труда (результату реалізації трудового потенціалу) який знаходився поза його традиційними межами (наприклад, праця у межах домогосподарства). Таке збільшення пропозиції праці без створення загрози зростання рівня безробіття у країні можливе за умови збільшення частки грошей які приймають участь у виробничій діяльності, тобто ті гроші які застосовуються для отримання прибутку. У свою чергу, робоча сила через використання праці у межах дії капіталу, отримує додаткові кошти у вигляді заробітної плати, які за умови роботи у межах домогосподарства були не доступними. Накопичення додаткового капіталу у межах виробництва та додаткових грошей у розпорядженні людини, з одного боку, приводе до посилення експлуатації (трудова теорія вартості – А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс) – присвоєння результатів праці шляхом заниження результату оцінювання її вартості [1], а з іншого – сприятиме збільшенню кількості благ які є доступними для споживання з боку власників праці. У свою чергу гроші отримують властивості капіталу, що неминуче призводе до розвитку економіки в цілому. Але дія такого мультиплікатору має певні вади, головною серед яких, є неминуче домінування капіталу над працею. Результатом такого домінування може стати накопичування невдоволення робочою силою яке обумовлене відсутністю можливості її повноцінного відтворення. Отже, суспільство у межах державного утворення, окрім загального підвищення рівня життя (дія вище згаданого мультиплікатору), отримує ризик переростання конфлікту між трудом та капіталом у фазу відкритого протистояння. Такий розвиток подій не є сприятливим з боку влади яка за природою існування, прагне до збереження свого домінування [3], а відповідно, прагне до пошуку оптимального співвідношення балансу впливу труду та капіталу. Досить умовно, характеристика напрямів дії влади щодо підтримання конструктивного рівня конфлікту між трудом та капіталом, може бути подана через властивості пружного елементу, наприклад пружини яка працює як на стискання так і на розтяг. Наочне відображення досить нетривіального підходу до демонстрації місця влади у процесі взаємодії між трудом та капіталом подано на рисунку 2.

Влада, відповідно до змісту рисунка 2, виконує роль своєрідного запобіжника який не допускає як розходження сфер труда та капіталу, так і їх надмірного зближення. Таким чином, влада сприяє підтриманню визначеного рівня співвідношення між відповідними категоріями. Налаштування жорсткості пружного елементу повинно відбуватися у залежності від конкретної соціальної ситуації з прийняттям до уваги економічного циклу. На цьому етапі дослідження слід звернути увагу на якість аналітичного процесу щодо оцінювання соціально-економічного стану розвитку суспільства та визначення обґрунтованого співвідношення між трудом та капіталом. Саме від професіоналізму експертів залучених до відповідного напряму роботи, може у кінцевому випадку залежати обрання суб’єктом владних відносин того чи іншого варіанту державно-управлінського рішення [2], але ці аспекти порушеного питання потребують окремої уваги у межах самостійного напряму наукового пошуку.

Отже, з огляду на необхідність визначення можливих напрямів державного впливу щодо підтримання ефективного співвідношення балансу праці та капіталу слід звернути увагу на таке.

1. Держава повинна виконувати роль пружного елементу щодо підтримання економічно обґрунтованого та суспільно небезпечного рівня взаємопроникнення сфери праці та грошей. Зменшуючи жорсткість так званого пружного елементу на стискання (сприяння накопичення капіталу та заохочення його впливу на сферу праці), держава повинна вживати заходи щодо перерозподілу фінансових надходжень (які утворюються від додаткового залучення праці до сфери дії капіталу) на користь соціальних програм. Зменшуючи жорсткість пружного елементу на розтягування (сприяння посиленню ролі праці та зменшення впливу капіталу), держава повинна забезпечити збереження накопичених грошей та запобігти перетікання капіталу за межи державної економіки. Крім того, слід вжити заходів щодо залучення вивільненої праці (наприклад у межах домогосподарства). Здійснення цього процесу (регулювання жорсткості так званого пружного елементу) може відбуватися через регулювання напрямів і динаміки розвитку (використання) трудового потенціалу.

2. Держава, яка прагне до встановлення та підтримання високих соціальних стандартів, життя повинна досягти балансу (встановлення оптимального співвідношення) між впливами соціального і правового принципів державного устрою. Складність цього завдання, полягає у необхідності поєднання протилежних за напрямом діяльності напрямів державної політики. Наприклад, правовий принцип має на увазі обмеження втручання держави в економіку і зобов’язує її утримуватися від втручання у сфери які регулюються громадянськими і політичними правами, а соціальний принцип, навпаки, передбачає організуючу і координуючу роль держави, втручання в економіку, перерозподіл громадського добра, хоча при цьому прагне не підривати устої ринкового господарства [4]. Отже, соціально-орієнтована держава повинна, з одного боку ‑ забезпечити накопичення ресурсного потенціалу для виконання суспільних цілей (створення умов для розвитку капіталу) шляхом проведення відповідної податкової, кредитної, грошової політики тощо (регулювання динаміки розвитку економічних процесів), а з іншого – здійснити суспільно виправданий перерозподіл накопиченого блага (фінансування соціальних програм та суспільних потреб). Виконання цього завдання можливе через регулювання взаємовідносин між трудом та капіталом. Залучення праці яка є наявною у межах діяльності домогосподарств до виробничої діяльності призведе до додаткового попиту капіталу на гроші, що знаходяться за межами капіталу. Результатом такого залучення стане збільшення впливу капіталу на відповідні суспільно-економічні процеси. Таким чином, держава через умови пропозиції грошей капіталу може впливати як на зростання виробництва, так і на накопичення ресурсів для забезпечення фінансування соціальних програм. Слід звернути увагу на те, що капітал не повинен мати безпосереднє відношення до фінансування соціальних зобов’язань держави. Природа існування капіталу не відповідає такому перерозподілу блага, але капітал здійснює свою діяльність у межах державного утворення, що обумовлює необхідність виконання відповідних умов. Капітал не повинен нести прямого зобов’язання перед суспільством щодо фінансування суспільних потреб. Таке зобов’язання повинна взяти на себе держава, яка через відповідні напрями, засоби та методи державного регулювання сприяє накопиченню ресурсного забезпечення для виконання соціальних запитів суспільства. У цьому випадку держава виступає посередником між капіталом та трудом, що відповідає природі її виникнення та мети існування. Одним з напрямів здійснення такого посередництва є регулювання процесу формування, використання та розвитку трудового потенціалу. Але на відміну від попередньо наведеного пункту зміст цього напряму державної політики не стосується встановлення балансу впливів сфери праці та грошей, а скоріше зосереджується на питаннях соціального зобов’язання держави перед суспільством.

3. Трудовий потенціал є тією категорію, розкриття змісту якої відбувається через взаємодію праці та капіталу. У цьому випадку ми залишаємо поза увагою можливість використання праці поза межами виробничого процесу (діяльності капіталу), хоча саме ця частина праці повинна розглядатися як резерв, використання якого може привести до загального покращення добробуту населення. Отже, держава через створення умов до реалізації наявного трудового потенціалу – впливає на збільшення пропозиції праці, яка повинна бути використана або у межах існуючої сфери капіталу або у межах додатково залучених коштів до такої сфери. У цьому контексті слід звернути увагу на існуючи засоби державного регулювання: державне замовлення; державне завдання; ліцензування; патентування; квотування; сертифікація; стандартизація; застосування нормативів та лімітів; встановлення державних фіксованих цін (тарифів); встановлення граничних рівнів цін (тарифів); встановлення граничних відхилень від державних фіксованих цін (тарифів); надання інвестиційних пільг; надання податкових та інших пільг; надання дотацій та компенсацій; надання цільових інновацій та субсидій. Таким чином, впливання на один з елементів системи взаємовідносин між трудом та капіталом буде призводити до зміни всієї системи. Трудовий потенціал є саме тим елементом, вплив на який забезпечує наявність балансу у середині самої системі. Тобто існуюча зворотна залежність (збільшення впливу капіталу приводе до зменшення впливу праці), завдяки введенню до об’єктів державного регулювання такої категорії як «трудовий потенціал», змінюється на пряму залежність, а саме – збільшення пропозиції праці (створення умов для використання трудового потенціалу) повинно супроводжуватися збільшенням сфери капіталу, який здатен використати цю працю. Зміна вектору залежності сприяє мінімізації розбіжності між трудом та капіталом, що у кінцевому випадку сприяє встановленню партнерських відносин між суб’єктами цього процесу.

4. Трудовий потенціал є власністю його носія, хоча до процесу його формування крім самої особистості були причетні суспільство, держава та капітал. Таким чином, створення умов державою для реалізації індивідом власного трудового потенціалу не призводе до автоматичного його використання. Разом з тим, створення державою умов для використання трудового потенціалу супроводжувалося відповідним збільшенням капіталу (пряма залежність), який у разі відсутності бажання у критичної маси індивідів використовувати власні трудові можливості, втратить основну властивість капіталу – приносити прибуток. Надлишкове накопичення капіталу може призвести до його виведення за межі державної економіки, тим самим завдавши шкоди національним інтересам держави. Обґрунтування необхідності прийняття до уваги впливу цього фактору на взаємодію між трудом та капіталом потребує окремого напряму наукового дослідження.

Список використаної літератури:

1. Історія економічних вчень: Навчальний посібник / (Кириленко В.В., Стрішенець О.М., Фаріон М.М. та ін.); за ред. В.В. Кириленко. – Тернопіль: Економічна думка, 2007. – 233 с.

2. Мороз В.М. Обов’язкове оцінювання посадових осіб як механізм вдосконалення процесу функціонування підсистеми трудового потенціалу країни / В.М. Мороз // Матеріали ІІ Міжнародної науково-теоретичної конференції «Актуальні питання, проблеми та перспективи розвитку гуманітарного знання у сучасному інформаційному просторі: національний та інтернаціональний аспекти: зб. наукових праць». Частина ІV. – Луганськ: вид-во СНУ ім. В. Даля, 2011. – 264. – С. 96–100

3. Ребкало В.А. Політичні інститути у процесі формування системи влади: Навч.-метод. посіб. / В.А. Ребкало, Л.Є. Шкляр – К.: Міленіум, 2003. – 172 с.

4. Сіленко А.О. Соціальна держава: еволюція ідеї, сутність та перспективи становлення в сучасній Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня док. політ. наук: спец. 23.00.02. «Політичні інститути та процеси» / А.О. Сіленко. – К., 2000. – 28 с.

5. Стігліц Дж. Е. Економіка державного сектора / Джозеф Е. Стігліц, (пер. з англ. А. Олійник, Р. Скільський). – К.: Основи, 1998. – 854 с.

Помаза-Пономаренко Аліна Леонідівна

аспірант кафедри економічної теорії та фінансів

Харківського регіонального інституту державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України

м. Харків

ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ЗЕМЕЛЬНИХ ОРЕНДНИХ ВІДНОСИН

Державне регулювання відносин щодо оренди землі забезпечується в першу за допомогою спеціального державно-правового механізму, який складається з адміністративно-правових засобів впливу на стосунки, що виникають у вказаній сфері. Даний механізм формується, з одного боку, виходячи з того, що на створення та розвиток нормативно-правової бази державної земельної політики, безперечно, здійснює вплив сукупність різноманітних факторів, до яких можна віднести, погоджуючись з Н. Мирною, наприклад, особливості вихідного правового поля; розвиток державності; особливості стану соціально-економічних умов країни в цілому та її регіонів; розширення міжнародної співпраці тощо [4]. А, з другого боку, адміністративно-правові засоби формуються і використовуються з обов’язковим урахуванням принципу системності та комплексності, що у свою чергу сприяє створенню умов для розвитку цивілізованих ринкових відносин. Іншими словами діяльність із розроблення та здійснення державної політики розвитку земельно-орендних відносин (далі – ЗОВ) в Україні, їх правове забезпечення слід розглядати не як одноразові заходи публічної влади, а – як постійні функції держави, виконання яких є найголовнішою передумовою розвитку ЗОВ.

Зважаючи на те, що в загальноюридичному аспекті під механізмом адміністративно-правового регулювання розуміють «систему юридичних засобів, за допомогою яких здійснюється правовий вплив на суспільні відносини», а під правовим регулюванням – «один з основних засобів державного впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування в інтересах людини, суспільства і держави» [2, с. 90], «головними складовими цього механізму є: а) норми права, якими визначається модель можливої та необхідної поведінки суб’єктів суспільних відносин; б) юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими пов’язані виникнення, зміна чи припинення правовідносин; в) власне правові відносини, опосередковані нормами права; г) акти реалізації прав та обов’язків суб’єктів суспільних відносин, тобто дії цих суб’єктів у межах приписів відповідних норм; д) правові санкції щодо порушників норм права» [9, с. 40]. То правовий механізм державного регулювання ЗОВ – це штучно створена система засобів, за допомогою яких суб’єктами процесу державного регулювання здійснюється правовий вплив на об’єкт (земельно-орендні стосунки). Йому притаманні такі риси: системна природа; наявність упорядкованого та цілеспрямованого характеру; має свою ціль, об’єкт і сферу правового впливу; за його допомогою формується правовий порядок функціонування суб’єктів та об’єктів держрегулювання; його дія звісно пов’язана з використанням специфічних методів впливу на стосунки тощо. Разом з тим, здійснення правового впливу можливе, якщо на законодавчому рівні закріплені положення (норми) про:

- суб’єктів державного регулювання, їх статус, функції і повноваження (предмет управлінського впливу, права та обов’язки, форми і методи діяльності), структуру, а також характер взаємовідносин між собою;

- порядок формулювання мети, цілей та завдань державної земельної політики;

- форми, умови, порядок виникнення, зміни, припинення взаємин між учасниками ЗОВ;

- принципи, умови, порядок виникнення і розвитку тощо взаємин між суб’єктами і об’єктом державного регулювання;

- методи адміністрування та засоби впливу, заходи відповідальності і заохочення;

- сукупність правових інструментів, які б з одного боку гарантували реалізацію суб’єктами держрегулювання своїх публічних інтересів, а з другого забезпечували б свободу та захист приватних інтересів учасників ринку оренди землі та інше.

Зауважимо, що за сучасних реалій усе більшої актуальності набуває останнє положення. Адже основним завданням усієї системи законодавства (у широкому розумінні), як раз і є узгодження приватних та публічних інтересів, що досягається шляхом закріплення сукупності взаємопов’язаних правових засобів, тобто механізмів, впливу держави на соціально-економічні відносини. Ці засоби можуть бути публічно-правовими та приватноправовими. За твердженням В. Сидор, причиною такого поділу засобів регулювання є те, що терміну «земля», природному об’єкту і природному ресурсу законодавством надається більш публічно-правове забарвлення, а терміну «земельна ділянка» – приватноправове [6, с. 199]. Хоча згодом фахівець, аналізуючи наукові розробки російського правника Л. Батталової, усе ж таки приходить до висновку: «якщо розглядати фактичний стан земельних відносин, то сама земля є сукупністю земельних ділянок» [6, с. 199]. З нашої ж точки зору, поділ правових засобів регулювання зумовлений тим, що існують такі форми власності на землю, як публічна і приватна. До першої можна віднести власність, яка належить публічним органам влади, тобто державним та самоврядним. А до другої – усю іншу власність. Однак виникає одразу запитання, до якої з цих двох форм власності віднести об’єкти права власності, що належать Українському народу відповідно до статті 13 Конституції України, а саме: землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони [3]. Зважаючи на те, що від імені народу України права власника здійснюють органи державні і самоврядні, а вони визначені вище, як «публічні», то власність народу можна віднести до публічної форми власності. Таким чином, підстав для того, щоб погодитися з поглядами В. Швець, що, якщо власність належить народу – усім громадянам, тобто невизначеному колу осіб, означає, що формально не належить нікому [8, с. 115], немає. У свою чергу, слід уточнити, що органи державної влади скоріше виконують роль здійснювача повноважень власника, що йому делеговані. Тому ділити між публічними органами власність на землю та інші природні ресурси не потрібно, адже головне питання не в цьому, а – у розумному поділі предметів управління, повноважень, матеріальних і технічних ресурсів для виконання останніх тощо.

До речі, питання поділу власності на приватну і публічну певним чином розкриваються в працях В. Кройтор, Л. Мілімко, Р. Шишки, В. Ціммерманна та ін. учених [1; 5; 7, с. 383].

Відтак, усі правові засоби регулювання ЗОВ, взаємопов’язані і широко використовуються. Останнє, погоджуючись з позицією В. Сидор, певним чином залежить «від конкретних умов розвитку економіки. У тих країнах, де ринок землі сформувався і основні принципи ринкової економіки ефективно функціонують, використання публічно-правових інструментів регулювання мінімальне. Там, де відбувається процес становлення земельного ринку, роль публічно-правових засобів регулювання досить істотна» [6, с. 200]. Оскільки в Україні спостерігається друга ситуація, то з упевненістю можна говорити, що доцільно застосовувати саме публічно-правові засоби регулювання і не розглядати це, як державне втручання в приватноправові відносини.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, основними властивостями правового механізму є його зв’язок з конкретною ціллю та системна природа, що передбачає не автоматичне об’єднання нормативно-правових актів стосовно обраної сфери регулювання, а їх організовану і взаємопов’язану сукупність, яка спроможна забезпечити досягнення поставленої мети шляхом законної реалізації суб’єктами наявних інтересів. Зважаючи на це, формування правової бази має удосконалювати діючі правові акти, що регулюють питання оренди українських земель, з метою усунення внутрішньо-правових суперечностей і скасування положень, які гальмують розвиток приватної ініціативи у земельно-орендній сфері. Такий процес удосконалення правового механізму має здійснюватись на основі концептуальної моделі, будова якої, з нашої точки зору, може мати трьохрівневу структуру, де на вищому рівні знаходиться Конституція України; на другому – законодавчі акти загального, галузевого та спеціального призначення, що мають унормовувати питання регулювання ЗОВ, серед яких є базовий закон, що містить основні та рамкові положення; а на третьому – усі інші нормативно-правові акти, призначення яких закріпити правила формування і виконання державної регіональної політики у сфері оренди землі.

Список використаної літератури: