"Актуальні проблеми державного управління..." 2012: Секції 2 / 3.

Секція 2.

Розвиток державного управління та державної служби: міжнародний досвід

__________________________________________________________________________

Вінокуров Ярослав Олегович

Студент Київського фінансово-економічного коледжу

Національного університету ДПС України

Спеціальність «Фінанси та кредит»

ДОСВІД ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ США:

ПЕРСПЕКТИВИ ВИКОРИСТАННЯ В УКРАЇНІ

В контексті розвитку теорії державного управління в Україні необхідною умовою є залучення іноземного досвіду як фактору сприяння позитивних змін в суспільстві та зняття напруженості, що наразі панує в ньому. Залучення досвіду саме США для України є досить актуальним, адже ця країна, свого часу, перебувала у подібній політичній кризі, вихід з якої було знайдено за допомогою становлення компромісу в управлінні державою та розподілі владних повноважень між місцевими та загальнодержавними органами влади [4]. Актуальність даної теми формує необхідність швидкого виходу України з політичної та економічної кризи шляхом впровадження продуктивних реформ в управлінні державою.

Сутність визначення поняття «державне управління» полягає в тому, що воно являє собою сферу соціальної практики і наукову галузь, яка охоплює діяльність із формулювання та впровадження управлінської політики не лише органів виконавчої гілки державної влади всіх рівнів, й органів представницько-законодавчої влади, судової влади, місцевого самоврядування, керівників і функціонерів політичних партій, представників різноманітних лобістських утворень, працівників засобів масової інформації, інших зацікавлених осіб і соціальних груп [6, с. 49].

Однією з трьох головних традицій державного управління, що склалися в межах західної цивілізації, є так звана англосаксонська [5, c. 520]. Її досліджували такі видатні науковці, як В. Вільсон, Л. Гулік, Д. Волдо, В. Остром. Англосаксонська традиція державного управління розвивалася шляхом «відмови від влади», тобто заміною значення «політики» як такого, що існує у вигляді «реклами» окремих людей та забезпечення їхнього шляху до владних вершин. В США вона отримала певний успіх, який дав цій країні лідерські позиції у світовій економіці

Досліджуючи дане питання, варто зазначити, що саме США має великий досвід у побудові такої системи управління державою, яка не лише діє ефективно в економічному плані, але й забезпечує демократичні права і свободи своїм громадянам. Власне кажучи, питання демократії є вирішальним у державній політиці цієї країни. Так як розбудовувати свою державу США почали в той час, коли демократичні цінності «сповідувалися» вже більшою частиною населення цієї країни, то було неможливо слідувати стандартним шляхом розвитку державного управління, що існував у Європі. Мова йде про три основні стадії розвитку державного управління: етап абсолютного правління, етап створення та прийняття конституцій, коли діяльність монарха контролювалась громадянами, і останній етап – розвиток громадянами управлінської системи на засадах прав і свобод, прописаних у конституції [4].

Розпочавши розбудову держави одразу з другого-третього етапу, було незрозумілим, як влада зуміє здійснювати управління такої великої країни з урахуванням свободи та демократії. Тут варто провести паралель з Україною, адже, опинившись на історичному роздоріжжі, наша держава, не маючи історичного підґрунтя для розбудови функціональної системи державного управління, обрала демократичний шлях розвитку. Проте існує проблема впровадження рішень, яка полягає у постійних суперечках у суспільстві. Адже кожне рішення, реформа тощо повинне проходити погодження з народом задля створення компромісу, так чи інакше вигідного для всіх.

Головним завданням теоретиків державного управління в США було побудова такої системи управління, в якій кожне містечко, графство, штат мали однакову силу та права, були незалежними і, водночас, співпрацювали один з одним на благо держави [3]. Так, використання такої системи в Україні мало б неоднозначні наслідки. З одного боку, федеративний тип правління призвів би до ще більшої диференціації та конфронтації у суспільстві, збільшив розбіжності між сходом та заходом країни, викликав би жагу до ще більшої автономії окремих регіонів та сеператиські рухи, що, в кінцевому результаті призвело б до розвалу держави. Такий сценарій спостерігався на наших землях ще у часи Київської Русі, коли надмірна децентралізація та міжусобиці призвели до занепаду однієї з найбільших та наймогутніших на той час держав світу.

З іншого боку, питання федеративного устрою має ряд переваг, проте за умов його розумного впровадження. По-перше, на місцях залишалося б більше коштів, які місцеві органи влади змогли б використати за цільовим призначенням. Тут можна сказати про випадки, коли зі столиці виділяється недостатнє фінансування нагальних проблем у регіонах. Державні органи влади не володіють достатньо об’єктивною інформацією про стан речей на місцях так, як місцеве самоврядування, тому інколи деякі питання просто знаходяться поза фінансуванням. По-друге, кожен регіон мав би власну стратегію розвитку, що дало б йому змогу ефективніше розпоряджатися фінансовими ресурсами та, в той же час, виконувати оперативне керування.

Наступним позитивним аспектом системи державного управління в США є сильний інститут президентства. Вважається, що всі права, надані виконавчим органам влади у цій країні делеговані їм Президентом. Президент США виконує ключову роль в управління країною, а для народу він є символом влади, сили та демократії. Концентрація влади в руках Президента носить позитивних характер і проявляється у своєчасних та ефективних діях стосовно конкретних проблем. В Україні реорганізація інституту президентства до подібного рівня була б ефективною, але лише у випадку, коли народ зміг би повністю довіритися Президентові, що, на сьогоднішній день, є проблемою. Та й ставлення більшості політиків до можливості стати президентом відрізняється від американського: в США – це покликання, а в Україні – найвищий рівень бюрократичної піраміди.

За Конституцією США, законодавча влада в цій країні належить Конгресу Сполучених Штатів, який утворюють Сенат і Палата представників. Палати Конгресу США рівноправні. Розбіжності, що виникають між ними у законодавчому процесі, мають долатися за допомогою узгоджувальної процедури [2, c. 207-208]. Досліджуючи можливість використання подібного роду законодавчих органів влади в Україні, варто згадати, що українські політики не здатні дійти консенсусу всередині одного законодавчого органу – Верховної Ради – не кажучи вже про сумну перспективу існування декількох таких органів.

Комітети при конгресі США проводять так звані слухання з метою контролю за діяльністю органів виконавчої влади. Беручи участь у законодавчому процесі, саме постійні комітети визначають, які з положень розглянутих ними законопроектів обговорюватимуться в палаті, а законодавчі пропозиції самих комітетів розглядаються палатою позачергово.

Добре відпрацьовані та ефективно функціонують у США механізми, що не допускають підсилення однієї гілки влади за рахунок іншої, зокрема на федеральному, загальнонаціональному рівні. Наприклад, Конгрес, який є носієм законодавчої влади, може відхиляти законопроекти, представлені главою виконавчої влади — Президентом. Президент затверджує законопроекти, прийняті Конгресом, і має право накладати вето на ті з них, із якими не згоден. Багато з-поміж президентських повноважень реалізуються лише за ухвалення Сенату (наприклад, укладення міжнародних договорів). Верховний Суд має право остаточно визнавати недійсними (як такі, що не відповідають Конституції США) прийняті закони й акти виконавчої влади [1, c. 48-49].

Отже, система державного управління в США має ряд відчутних переваг, які забезпечують даній країні статус провідної держави світу вже протягом ста років. Проте, розглядаючи можливість використання американського досвіду державного керування в Україні, варто підкреслити, що український народ, який будує українську державу, значно відрізняється від американців. Впровадження елементів американської системи державного управління в Україні матиме успіх лише за умови обережного та розумного використання іноземного досвіду, погодження населення держави з реформами та поступовості цього процесу.

Список використаних джерел:

1. Современные Соединенные Штаты Америки: Энцикл. справочник. — М.: Политиздат, 1988. — 542 с.

2. Шаповал В. М. Державний лад країн світу. — К.: Український Центр Правничих Студій, 1999. — 320 с.

3. Шафритц Дж., Хайд А. Класики теории государственного управления: американская школа – М.: МГУ, 2003. – 800с.

4. Шутенко О.А. Особливості становлення теорії державного управління в США// Державне будівництво (електронне фахове видання) - № 2 / 2008

5. Arellano-Gault D., Castillo-Vega A. del. Maturation of public administration in a multicultural environment: lessons from the Anglo-Saxon, Latin, and Scandinavian political traditions // International Journal of Public Administration. — 2004. — Vol. 27. — № 7. — P. 519—528.

6. Marini F. Public administration // International encyclopedia of public policy and administration / Editor in chief J. M. Shafritz. — Boulder (Colorado): Westview, 1998. — Vol. 3. — P. 1782—1788.

Гевель Ксенія Миколаївна

асистент кафедри соціології

Дніпродзержинського державного технічного університету

Досвід збереження історико-культурної спадщини

у Великобританії та Франції: державно-управлінський аспект

Збереження спадщини здатне ефективно сприяти кращому розумінню власної історії та усвідомленню національної ідентичності, що є невід’ємною умовою економічного благополуччя та успішного розвитку будь-якої держави. В кожній державі діє власна система охорони спадщини, яка відображає особливості історичного розвитку, соціально-економічного та політичного устрою, специфіку історико-культурного надбання, ступінь зацікавленості уряду та громадськості в збереженні своєї національної культури для нинішніх та майбутніх поколінь.

Загальна організаційна модель управління історико-культурною спадщиною на думку О.Г. Литвинової, включає в себе головний елемент (ядро) – законодавчу базу, яка дозволяє взаємодіяти чотирьом основним сегментам: державна система управління спадщиною; науково-дослідницькі інститути; структури громадянського суспільства; фізичні особи. Без цих сегментів неможливо сформувати загальну економічну підоснову збереження історико-культурного надбання. За умов відсутності того чи іншого сегмента в моделі відбуваються процеси, які руйнують інвестиційну привабливість використання об’єкта культури. Тільки за наявності та взаємодії всіх чотирьох сегментів держава має можливість зберегти свою спадщину [3, с. 59].

Держави, де присутні всі основні елементи, необхідні для успішної діяльності це Великобританія та Франція. Основна законодавча база в цих країнах сформувалась до початку ХХ ст. і на сучасному етапі функціонує за допомогою додатково прийнятих нормативно-правових актів. Ці правові документи регулюють відносини між власниками історичної спадщини і державою відповідно до сучасної економічної та політичної ситуації. Система державного управління даною сферою у Великобританії та Франції поєднана з активною роботою громадських організацій та широким спектром економічних пільг та заохочень з боку держави. Значущі результати охоронної діяльності в значній мірі пов’язані з застосуванням різних систем пільг для користувачів і потенційних інвесторів та серйозною увагою до освітньої та юридичної сторони захисту спадщини, залучення населення до вивчення історії та культури своєї держави.

Найбільш яскравим прикладом управління у сфері охорони культурної спадщини є Великобританія, де перші пам’яткоохоронні закони з’явилися ще в кінці ХІХ ст. (перший закон про збереження пам’яток було прийнято ще в 1882 році). На сьогоднішній день основні положення про охорону пам’ятників містяться в законодавчих актах, прийнятих за останні 50 років [5].

У 1877 р. було створено Товариство охорони старовинних будівель, яке стало першою організацією з охорони та відновлення архітектурної спадщини Великобританії. В даний час різні аспекти охорони пам’ятників знаходяться у сфері відання Державного секретаря із питань навколишнього середовища, транспорту і регіонів та Держсекретаря з питань культури, засобів масової інформації і спорту. Реалізацією державної політики у галузі збереження культурної спадщини займаються спеціальні служби при урядах Англії, Шотландії й Уельсу. Всі заходи щодо охорони і використання пам’ятників історії та культури повинні проводитися після консультацій з науковими організаціями.

У Великобританії виконавчі органи влади на місцях мають широкі повноваження щодо культурних об’єктів, які підлягають захисту та збереженню. На регіональному рівні пам’яткоохоронною роботою займаються органи місцевого самоврядування, ради графств і районів. При цьому вони мають відповідну самостійність: можуть фінансувати рятувальні й охоронні археологічні дослідження, декларувати охоронний статус споруд і будівель, брати їх під охорону тощо [4].

Поряд із державними структурами у Великобританії пам’яткоохоронною роботою займаються також громадські фонди (Меморіальний фонд Національної спадщини), приватні організації (Національна опіка). При місцевих музеях та університетах збереженням пам’яток займаються відповідні підрозділи, які, крім іншого, займаються підготовкою спеціалістів.

Франція є однією з перших європейських держав, в яких на державному рівні почали вирішувати питання вивчення та охорони культурних цінностей. Базовим нормативно-правовим документом, який регулює охорону пам’ятників у Франції є Закон «Про історичні пам’ятники» від 31 грудня 1913 р. З багатьма змінами та доповненнями він став основою Кодексу національного надбання.

У 1830 р. у Франції з’явилась Генеральна інспекція з охорони пам’ятників. На сьогоднішньому етапі питання охорони пам’ятників історії та культури Франції знаходиться у віданні міністра зі справ культури, префектів регіонів та департаментів, мерів комун. У 1970 р. були створені вища і департаментські комісії з охорони місцевостей та пейзажів, які мають історичне, наукове або художнє значення. В межах Міністерства культури, при Головному управлінні архітектури функціонує постійна Комісія з охорони пам’ятників культури та мистецтва.

За головування Міністра культури функціонує Національна комісія по загальній інвентаризації пам’ятників і художніх багатств, до якої входять представники міністерств та відомств, наукових та творчих організацій. До її функцій належить підготовка заходів, які спрямовані на збереження та реставрацію пам’ятників, пошуки нових цінних історико-культурних пам’яток, які слід включити до списку тих, які підлягають охороні; комісія готує висновок та пропозицію з організації облікових робіт та досліджень в галузі матеріальної культури [1, с. 71].

При Міністерстві культури діє Національна каса з охорони пам’ятників культури та мистецтва, в задачі якої входить сбір коштів, які призначені для охорони пам’ятників і розпорядження цими коштами.

У 1983 р. відповідальність за історико-культурну спадщину була передана безпосередньо у відання комун. При префектах регіонів діють регіональні комісії з історичного, археологічного, етнографічного надбання. Комісія складається з 30 осіб, які є представниками адміністративного апарату, спеціалістами, представниками громадських організацій. Комісія готує висновки з усіх питань, які стосуються вивчення, охорони та збереження історичних, археологічних та етнографічних пам’яток в регіоні. Про зв’язок з громадськістю певним чином свідчить той факт, що список пам’ятників історії та культури, які знаходяться під охороною держави, переглядаються кожні 10 років та публікуються в пресі [2, с. 8 – 10].

У Великобританії та Франції активно впроваджуються різні державні програми зі стимулювання діяльності в області охорони спадщини для фізичних осіб та суспільних організацій. Програми мають багатоплановий характер та охоплюють практично всі сфери діяльності, пов’язані зі спадщиною: освітні, просвітницькі, реабілітаційні, економічні. Фінансову базу для застосування таких програм забезпечують держави, фінансові фонди, національні трасти та благодійні внески.

Отже, для розглянутих держав характерний комплексний підхід до збереження та відродження культурної та історичної спадщини, який характеризується наявністю ефективного законодавства, яке регулює дану сферу; реалізацією регіональних та місцевих програм по збереженню спадщини та охороні пам’яток; діяльністю владних структур, які наділені необхідними повноваженнями з метою контролю виконання законів в цій сфері. В заходах та проектах по збереженню спадщини, які часто мають складну структуру фінансування, взаємодіють держава, регіональна та місцева влада, населення, спеціалізовані громадські організації, представники приватного бізнесу. На нашу думку, саме до такої моделі державного управління сферою збереження історико-культурної спадщини має прагнути українська держава.

Список використаної літератури:

1. Богояркова Т. В. Российский и зарубежный опыт сохранения историко-культурного наследия / Т. В. Богояркова // Аналитический вестник Совета Федерации ФС РФ : О мерах по сохранению историко-культурного наследия народов Российской Федерации. Серия: Основные проблемы социального развития России – 2009. – № 5 (372). – С. 56 – 75.

2. Зарубежное законодательство в области сохранения культурного и природного наследия. Информационный сборник. – М. : Институт Наследия, 1999. – 96 с.

3. Литвинова О. Г. Зарубежный и отечественный опыт сохранения историко-культурного наследия в конце ХХ – начале ХХІ / О. Г. Литвинова // Вестник ТГАСУ. – 2010. - № 4. – С. 46 – 62.

4. Country profile. United Kingdom // Compendium of Cultural Policies and Trends in Europe. – 2012. – № 12. – 106 p.

5. Falconer Keith The industrial heritage in Britain – the first fifty years // La revue pour l’histoire du CNRS [En ligne], 14. – 2006 . – Access mode : http://histoire-cnrs.revues.org/1778. – Title from the screen.

Хомич Людмила Василівна

аспірант кафедри європейської інтеграції та права

ЛРІДУ НАДУ при Президентові України

ВПРОВАДЖЕННЯ РЕФОРМИ МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

Проведення будь-якої реформи, у тому числі реформи місцевих органів державної виконавчої влади в контексті адміністративної, повинно відбуватися як логічно організований процес. Перед тим, як починати перетворення, потрібно проаналізувати вихідні умови та стан справ з відповідними висновками щодо того, що саме необхідно реформувати. Для того, щоб досягнути запланованого результату, необхідно скласти чіткий план реформування, який має узгоджуватися з іншими реформами: місцевого самоврядування, адміністративно-територіального устрою, державної служби тощо. При цьому потрібно мати альтернативні варіанти проведення подальших змін на кожному етапі. Відомий російський соціолог Г. Осіпов говорив, що "застосування методу спроб і помилок для реформування будь-якої суспільно важливої системи є просто злочином" [4].

Виходячи з мети адміністративної реформи, основні завдання реформування місцевих органів державної виконавчої влади полягають у поетапному створенні нової моделі публічної адміністрації, формуванні ефективної організації виконавчої влади на місцевому рівні. До складу реформи місцевих органів державної виконавчої влади як напрямку адміністративної реформи входять наступні елементи:

- зміна співвідношення централізації і децентралізації виконавчої влади;

- зміна в структурі місцевих органів державної виконавчої влади;

- перерозподіл повноважень і ресурсів для їх виконання між територіальними рівнями влади;

- уточнення і уніфікація змісту державних послуг, їх стандартизація і зміна порядку надання;

- оновлення внутрішніх регламентів діяльності;

- зміцнення взаємодії державних органів з бізнесом та громадянами.

Повний цикл підготовки до впровадження реформи повинен охоплювати стан розробки концепцій та аналітичні процедури у таких сферах:

- законодавчі дії, що полягають у підготовці проекту закону (законів) про впровадження реформи і які регулювали б принципи переходу від старої до нової системи територіальної організації влади;

- організаційна підготовка, тобто відповідне визначення, як виглядатимуть структури, відповідальні за впровадження реформи;

- концепція системи моніторингу ходу підготовчої роботи, а на наступному етапі результатів впровадження в життя окремих етапів реформи;

- концепція оцінки результатів реформи та методики внесення правок та коректив правового характеру,

- програми інформування суспільства про реформу.

Всі описані вище підготовчі роботи є необхідним елементом цілісної концепції впровадження запланованої реформи. Польські експерти рекомендують, що "реформу потрібно організувати так, щоб кожен окремий її етап не можна було тлумачити як закриту цілість, на якій в результаті можна обмежитись, принаймні протягом якогось часу. Кожен етап реформи повинен включати такі “відкриті” елементи, які можуть змушувати до продовження, тобто до переходу до наступного етапу" [2, с. 14-15].

Вітчизняний досвід довів, що здійснення реформування через поступове внесення певних змін у чинне законодавство не приводить до успіху. Тому необхідно розробити і прийняти стратегічний концептуальний документ, спрямований на вирішення проблем розвитку місцевих органів державної виконавчої влади в комплексі, аби реформа була дійсно всебічною та обґрунтованою і не містила внутрішніх суперечностей у новосформованій системі влади. Цій роботі сприятимуть концептуальні напрацювання Міністерства регіонального розвитку та будівництва України: проекти концепцій державної регіональної політики, реформування місцевого самоврядування, реформування адміністративно-територіального устрою України. Безперечно, окрім цих напрацювань Мінрегіонбуду, варто брати до уваги також міжнародно-правові документи та рекомендації Ради Європи.

Польські експерти зауважують, що лише маючи підготовлену концепцію впровадження реформи, починаючи від проблеми втілення в життя законів та методики функціонування нових органів і закінчуючи структурою впровадження реформи, вирішення майнових, індивідуальних проблем та адміністративних справ, що перебувають у процесі вирішення, архівних питань, тільки тоді можна приступати до підготовки проекту закону про впровадження реформи, що регулюватиме принципи переходу від старої до нової системи територіальної адміністрації [3, с. 533].

Здійснення реформи потребує чіткого правового забезпечення. Тому потрібно буде прийняти низку відповідних законів та підзаконних актів галузевого характеру у зв’язку зі змінами в організації публічної влади на місцевому рівні, які нададуть системності, комплексності і, що головне, забезпечать успішне проведення реформи. Нові закони мають бути комплексними та цілісними, спрямованими на розвиток. Реформування місцевих державних органів виконавчої влади має ґрунтуватись на новій територіальній базі, сформованій у результаті проведення адміністративно-територіальної реформи. Виходячи з побудови адміністративно-територіального устрою, стає зрозуміло, якою має бути модель місцевих органів державної виконавчої влади. Відтак необхідно також буде вносити зміни до Конституції, положення якої в частині організації адміністративно-територіального устрою, місцевого управління ґрунтуватимуться на нових концепціях реформи.

Оскільки особливістю адміністративної реформи є те, що в ній співпадає об'єкт і суб’єкт реформування, це зумовлює складність її реалізації. Під час реформування виконавчої влади на територіальному, місцевому рівні, суб’єктом і об’єктом реформи виступають місцеві державні адміністрації, тому вони аж ніяк не зацікавлені у проведені змін.

На нашу думку, варто скористатися досвідом зарубіжних країн і для реалізації реформи призначити на місцях незалежних від місцевих державних адміністрацій осіб, які б відповідали за здійснення реформи, а також передбачити існування допоміжного апарату для них. Ці органи мають відповідати за проведення інвентаризації існуючих засобів та справ, що перебувають на етапі опрацювання, передачу засобів (зокрема комунального майна) та справ, що перебувають у процесі опрацювання, до новостворених адміністративно-територіальних органів, поширення інформації про нову організацію адміністрації, за підготовку державних адміністрацій до трансформації; підготовку та перепідготовку працівників територіальної адміністрації, співпрацю з "новими" органами самоврядування, допомагати їм на початковій стадії впровадження реформ [3, с. 529].

Як відомо, змінити закони ще не означає реалізувати реформу. На багато складніше провести зміни в організації, а тим більше – зміни в суспільній свідомості та звичках. Успіх реформи залежить від людських ресурсів, тобто навченого персоналу, здатного реалізувати реформи. Для підготовки необхідних людських ресурсів має бути створена національна мережа навчальних і консультаційних центрів. На наш погляд, можна скористатися допомогою неурядових організацій, допомогою ЗМІ для забезпечення підтримки реформи з боку суспільства.

Перед впровадженням реформи необхідно провести широку просвітницько-агітаційну роботу. Мають бути організовані широкі громадські обговорення запланованої реформи, проведений діалог для узгодження усіх сторін. Також необхідно прорахувати ціну проведених змін і накопичити відповідні кошти. Щодо вартості реформи, то тут слід розрізняти дві складові – поточні та інвестиційні видатки на проведення самої реформи. Це і компенсації звільненим службовцям; видатки на виготовлення печаток, карт, штампів; витрати на підготовку персоналу; витрати на забезпечення інфраструктури робочих місць; видатки на проведення роз’яснювальної роботи та РR – компаній тощо.

Окрім цього, передача ряду повноважень із районного рівня на рівень громади супроводжуватиметься змінами в органах управління, а також змінами у співвідношенні видатків районного бюджету та бюджету громад. Зміна кількості громад та районів призведе, відповідно, до зміни кількості місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Це зумовить проблеми передачі існуючих матеріальних засобів та кадрового потенціалу. Окремо постане питання підготовки проектів бюджетів для нових одиниць та передача справ, що перебувають на стадії реалізації. Обсяги фінансових ресурсів, потрібних для проведення реформи, залежатиме від реалізації конкретних положень Концепції, починаючи від розробки законопроектів і завершуючи практичними кроками в ході виконання підготовлених програм.

Розробляючи концепції оцінки результатів реформи та методику внесення правок і коректив правового характеру, потрібно звертати увагу не лише на оцінку досягнутих кінцевих результатів, але оцінюючи процес, визначати проміжні його стадії, щоб мати можливість своєчасно вносити корективи.

Таким чином, реформування місцевих органів державної виконавчої влади потребує системного підходу, чіткої концептуальної основи. Має бути науково обґрунтована модель якісного перетворення усіх елементів, з урахуванням загальних тенденцій реформування структурних та функціональних засад всієї системи органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, адміністративно-територіального устрою та інституту державної служби.

Список використаної літератури:

1. Адміністративна реформа в Україні: сучасний стан, проблеми та перспективи: монографія [Текст] / за заг. ред. Н.Р. Нижник, Н.Т. Гончарук. – Дніпропетровськ: Монолит, 2009. – 384 с.

2. Адміністративно-територіальна реформа в Україні: зауваження та рекомендації: звіт групи експертів [Текст] / М. Гуць, Х. Іздебскі, Б. Кавалко, А. Неліцкі, Й. Плосконка, Я. Залескі. – Варшава. – 2008. – 51 с.

3. Адміністративно-територіальний устрій України. Історія. Сучасність. Перспективи: монографія [Текст] / за заг. ред. О.В.Турчинова – К.: "Геопринт", - 2009. – 615 с.

4. Осипов Г.В. Социальное мифотворчество и социальная практика [Текст] / Г. В. Осипов. – М.: НОРМА, 2000. – 543 с.

Секція 3.

Організаційно-правові засади державного управління в умовах глобалізації

__________________________________________________________________________

Коваленко Світлана Олександрівна,

аспірантка кафедри державної політики та менеджменту

Чорноморського державного університету ім. Петра Могили,

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ БЕЗРОБІТНИХ

Державна політика у сфері соціального захисту безробітних охоплює велике коло осіб: суб’єктів, що здійснюють її формування, суб’єктів, які реалізують цю політику та осіб, на яких зазначена політика спрямована (безробітних). Важливим структурним елементом цієї схеми є суб’єкти формування державної політики України у сфері соціального захисту безробітних, до яких можна віднести Верховну Раду України. Розглянемо її участь у формуванні та реалізації державної політики України у сфері соціального захисту безробітних та перспективи розвитку останньої.

Спочатку зазначимо, що під суб’єктами державної політики у сфері соціального захисту безробітних потрібно розуміти активних учасників формування та реалізації державної політики України у сфері соціального захисту безробітних, наділених відповідними повноваженнями. До таких суб’єктів необхідно віднести: Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, Міністерство соціальної політики України, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (далі – Фонд страхування на випадок безробіття), органи державної служби зайнятості, що представлені на схемі, яка наводиться нижче.

Зазначені суб’єкти формують та реалізують державну політику України у сфері соціального захисту безробітних відповідно до повноважень, встановлених чинним законодавством України (в даному випадку йдеться про законодавство в широкому значенні – не лише про закони, а й про підзаконні нормативно-правові акти).

Відповідно до Конституції України, Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні [1], тому доречно дослідити ступінь її участі в державній політиці України у сфері соціального захисту безробітних.

Проаналізувавши статтю 85 Конституції України, в якій наводиться перелік повноважень парламенту, виокремимо ті з них, що мають безпосереднє відношення до процесу формування та реалізації державної політики України у сфері соціального захисту безробітних. До таких повноважень належать: прийняття законів; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм соціального розвитку; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України; надання законом згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України [1]. Тобто, відповідно до Конституції України, в питанні формування та реалізації державної політики України у сфері соціального захисту безробітних, з огляду на наведений перелік повноважень, Верховна Рада України виконує наступні функції: нормотворча, законодавча, політико-формуюча, контролююча та погоджувальна.

Відповідно до Конституції України, Верховна Рада України для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень створює з числа народних депутатів України комітети Верховної Ради України [1].

Безпосередньо питаннями державної політики у сфері соціального захисту безробітних у Верховній Раді України займається Комітет з питань соціальної політики та праці (далі – Комітет соціальної політики). Основна діяльність комітету пов’язана із здійсненням законопроектної роботи [2].

Проаналізувавши діяльність Комітету соціальної політики, автор дійшов висновку, що питання, пов’язані із соціальним захистом безробітних не є першочерговими та актуальними на сьогоднішній день для зазначеного комітету. Оскільки останнім часом не було внесено на розгляд Верховної Ради України жодного законопроекту, спрямованого на зміну пріоритетів у формуванні державної політики у сфері соціального захисту безробітних чи, принаймні, спрямованого на внесення змін до чинного законодавства з метою приведення його у відповідність з реаліями сьогодення. Загалом, на розгляд Верховної Ради України надходять проекти законів, спрямовані на покращення матеріального стану безробітних, ініційовані деякими народними депутатами, проте такі проекти не стають загальнообов’язковими нормативними актами, оскільки їх або відхиляють, або відкликають. Тут доречно згадати про Проект Закону України «Про внесення змін та доповнень до статті 25 Закону України «Про зайнятість населення» (щодо безкоштовного проїзду безробітних). Цим проектом пропонувалося надати право безробітним на безкоштовний проїзд у всіх видах транспорту та деяких інших видах транспорту [3]. Проект цього закону було відхилено. Однак, з огляду на пропозиції цього та інших законопроектів, можна зробити висновок, що формування державної політики у сфері соціального захисту безробітних на сьогоднішній день здійснюється на «споживацьких засадах» - шляхом формування у безробітних впевненості у тому, що у випадку настання їхнього безробіття всі їхні матеріальні проблеми будуть вирішені державою, що автоматично мінімізує у безробітного мотивацію до самостійного працевлаштування. Тому, відповідному комітету Верховної Ради України необхідно розробити та подати на розгляд до Верховної Ради України законопроект (и), який передбачатиме поступове зменшення соціальних пільг для безробітних осіб до мінімально необхідних для життя. Такий законопроект, швидше за все, не буде популярним, проте, на думку автора, допоможе виховати у безробітних осіб самостійність у прийнятті рішень та пришвидшить їх повернення як активних учасників ринку праці.

Верховна Рада України, як суб’єкт державної політики у сфері соціального захисту безробітних окрім визначення засад внутрішньої політики (у тому числі соціальної) та затвердження загальнодержавних програм соціального розвитку, відповідно до Конституції України зобов’язана здійснювати парламентський контроль [1]. Автор вважає, що заходи державної політики мають бути закріплені в законах. Такий підхід дозволить посилити контроль за виконанням чи невиконанням проголошених суб’єктами державної політики у сфері соціального захисту безробітних заходів, спрямованих на її розвиток та вдосконалення. Необхідно розробити чіткий механізм реалізації цієї контрольної функції Верховної Ради України. Крім того, на законодавчому рівні також має бути вирішено питання притягнення до відповідальності за бездіяльність у реалізації заходів державної політики у сфері соціального захисту безробітних відповідальними суб’єктами. Причому, відповідальність має бути конкретизованою та неухильною, що мінімізує кількість задекларованих та реально не виконуваних заходів державної політики.

Отже, Верховна Рада України, як єдиний орган законодавчої влади, є активним суб’єктом державної політики України у сфері соціального захисту безробітних. Оскільки проблема безробіття та захисту безробітних осіб є актуальною на сьогоднішній день для нашої держави, необхідно вносити зміни до чинного законодавства для того, щоб сучасна державна політика в цьому напрямі відповідала вимогам сьогодення в умовах інтеграції України до міжнародних спільнот.

Список використаних джерел:

1. Конституція України. Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр

2. Постанова Верховної Ради України від 04.12.2007 № 4-VI «Про перелік, кількісний склад і предмети відання комітетів Верховної Ради України шостого скликання» // Відомості Верховної Ради України від 21.12.2007 р., №51, стор. 2116, стаття 533

3. Проект Закону про внесення змін та доповнень до статті 25 Закону України «Про зайнятість населення» (щодо безкоштовного проїзду безробітних) № 2951-VІ від 21.02.2011 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/ zweb_n/webproc4_1?pf3511=34777

Морозов Сергій Олександрович,

Адміністрація Державної прикордонної служби України,

старший офіцер управління міжнародного співробітництва

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ НЕЛЕГАЛЬНОЇ МІГРАЦІЇ В КРАЇНАХ ЄС ТА УКРАЇНІ

Феноменом сучасної світової глобалізації є масштабна нелегальна міграція, активізація діяльності інтернаціональних організованих кримінальних угрупувань, які забезпечують існування потужних каналів нелегальної міграції, контрабанди та торгівлі людьми.

Самостійно організована фіктивно-легальна поїздка до країн Європейського Союзу є ледь можливою, що відкриває можливості активізації діяльності з організації незаконної переправки осіб через державний кордон. Використання підроблених документів, неправомірне отримання та використання віз набувають таким чином більшого значення. На сьогодні, більшість незаконних мігрантів на територію України прибувають легально, використовуючи освітянську, туристичну та приватну мету.

Розширення превентивної стратегії в масштабах Європейського Союзу та правоохоронних органів країн європейського регіону призводять до зміни тактики незаконних мігрантів.

Задля якісної протидії організованій злочинності слід не лише вживати заходів з безпосереднього недопущення здійснення злочину але й вивчати, превентивно, тенденції розвитку діяльності злочинних угруповань, що діють не лише в Україні, а мають розгалужену, добре організовану структуру.

Аналіз міграційної ситуації правоохоронними органами в масштабах однієї країни є не повноцінним та потребує урахування досвіду, поглядів та інформації щодо подальшого розвитку ситуації навколо нелегальної міграції від правоохоронців інших країн.

На сьогодні в силу специфіки свого географічного розташування, геополітичного та геоекономічного становища Україна одночасно виступає як країна постачальник власних нелегальних емігрантів, країна транзиту нелегалів та об’єкт нелегальної імміграції іноземців. Через її територію проходить один з маршрутів незаконного переправлення людей у країни Західної та Центральної Європи з Азії через Росію, Молдову, Білорусь і далі через Україну, Польщу та Словаччину, та досить специфічний канал переправляння мігрантів із Африки, переважно через Росію і Україну до країн Східної та Західної Європи.

Одними з основних чинників, які роблять Україну привабливою для нелегальних мігрантів слід вважати: 1) транзитне та близьке до країн ЄС географічне положення; 2) недосконале законодавство та недостатність адміністративних засобів контролю в’їзду та перебування іноземних громадян на території країни; 3) певна неузгодженість дій національних відомств та служб; 4) недостатнє фінансування заходів щодо протидії та боротьби з нелегальною міграцією.

За оцінками європейських експертів, територія України як транзитної держави відіграє важливе значення з огляду на незаконну міграцію з країн СНД, Азії та Африки.

У своїй більшості через Україну до Західної Європи переправляють громадян Китаю, Індії, Пакистану, Бангладеш, Афганістану та Сомалі. Громадяни СНД намагаються дібратись до країн Західної Європи самостійно, поодиноко або невеликими групами.

Непоодинокі факти затримань, передусім громадян Сомалі та Афганістану свідчать про активне використання злочинцями «зелених» ділянок державного кордону з Російською Федерацієюї.

Вказані вище чинники в решті решт призводять до того, що Україна поступово перетворюється в країну накопичення незаконних мігрантів, де відбувається формування стійких іноземних діаспор (В’єтнам, Китай, Афганістан, Сомалі).

Разом з тим, не лише територією України представники країн міграційного ризику прямують до країн Європейського Союзу.

Одним з наймасштабніших каналів нелегальної міграції до країн західної Європи є «Балтійський канал». Аналіз результатів діяльності Державної прикордонної служби Латвії у сфері міграційного контролю за 2011 рік виявив значне підвищення тиску з боку транзитної нелегальної міграції пунктом призначення якої є країни Європи та Скандинавії.

Громадяни країн Африки (Демократична Республіка Конго, Камерун) зазвичай перетинають латвійсько-російський державний кордон через пункти пропуску з використанням недійсних, підроблених документів – ідентифікаційних карток, дозволів на проживання та інших документів Бельгії, Італії, Греції. Також новою тенденцією в країнах Балтії у першій половині 2011 року стало майже потрійне зростання чисельності шукачів притулку.

Рівень нелегальної міграції на ділянці кордону між Латвією та Білоруссю за результатами 2011 року зріс на 100%.

Статистика сигналізує, що на території Російської Федерації діють добре організовані мережі, що забезпечують підготовку та переправлення нелегальних мігрантів через державний кордон.

В пунктах пропуску через державний кордон Німеччини за результатами 2011 року, вперше з 2009 року, почастішали випадки встановлення громадян третіх країн з відсутніми документами на шляхах повітряного сполучення через Україну.

За минулий рік Федеральною поліцією Німеччини встановлено більше 2000 випадків щодо підозри у неправомірному отриманні віз, серед них у п’ятистах випадках йшлося про громадян України. Так, основну кількість таких громадян України було встановлено на німецько-польському кордоні.

Висновок. Аналізу діяльності правоохоронних органів ФРН, Франції, Чеської Республіки, Португалії, Польщі, Угорщини підтверджують значущу роль України як країни походження, а також як країни транзитного проїзду незаконних мігрантів у країни Західної Європи.

У зв’язку зі зміщенням у 2007 році зовнішніх кордонів Європейського Союзу на схід, постійним збільшенням пасажиропотоку та підвищенням небезпеки проникнення на територію ЄС незаконних мігрантів, членів терористичних організацій та транскордонних злочинних угруповань, у тому числі територією України, керівництвом Євросоюзу вживаються заходи по зміцненню своїх зовнішніх кордонів шляхом уніфікації міграційної політики, ужорсточення імміграційного контролю та посилення технічної складової системи охорони кордонів, що підтверджується рішеннями Ради ЄС та зацікавленістю правоохоронних органів ЄС до розвитку двостороннього співробітництва.

Матеріали дослідження, ще раз доводять нагальну необхідність уніфікації контрольних процедур на кордонах країн європейського регіону. Крім того, важливою залишається необхідність поглиблення інформаційного обміну між правоохоронними та прикордонними органами як на національному так й на наднаціональному рівнях. Нормативно-правова база щодо інтеграційних процесів є необхідною складовою забезпечення національних інтересів та разом з тим у разі відсутності безпосередніх контактів між представниками правоохоронних органів іноземних країн не гарантуватиме надійного захисту державного кордону від постійно зростаючої загрози міжнародної організованої злочинності.

Юрченко Євгеній Олександрович,

заступник голови Сумської районної ради,

аспірант кафедри економічної політики

ХарРІ НАДУ при Президентові України

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ

У СФЕРІ БУДІВНИЦТВА В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

В сучасних умовах наукового та технічного прогресу разом із розвитком постають і глобальні загрози, які потрібно вирішувати як за допомогою спільних зусиль міжнародних організацій, так і національним урядам держав світу.

Стрімкий розвиток продуктивних сил значно розширив можливості людини у використанні живих та не живих ресурсів Землі, що суттєво збільшило негативний вплив на навколишнє природнє середовище та екологічну ситуацію в світі [1]. Уряди розвинутих країн світу приділяють увагу екологічній безпеці, в тому числі при будівництві нових будівель та споруд, застосування екологічних будівельних матеріалів, ефективності енергоспоживання та мінімізації викидів вуглекислого газу.

Розвиток світових економічних процесів обумовлює забезпечення протидії глобальним ризикам та створює передумови розвитку національних економік лише за умови дотримання встановлених міжнародними організаціями правил.

Ефективний розвиток будівельної галузі національної економіки можливий лише за умови інтеграції в глобальний простір світової економіки, завдяки наближенню організаційно-правових засад управління містобудівними процесами в Україні організаційно-правовим засадам управління містобудівними процесами в розвинутих країнах світу.

Організаційно-правове регулювання державного контролю в сфері будівництва здійснюється завдяки технічному та адміністративному регулюванню будівництва. Технічне регулювання встановлює загальні для виконання будівельні норми та правила, адміністративне регулювання включає в себе нормативно-правову систему, яка встановлює загальні правила поведінки для суб’єктів будівельного ринку, в тому числі державні та приватні органи, які здійснюють контроль та нагляд за дотриманням технічних та адміністративних нормативно-правових актів. В більшості розвинутих країн світу застосовуються міжнародні технічні кодекси, якими регламентуються загальні вимоги до будівель та споруд. Ними встановлюються мінімальні критерії, яким повинні відповідати будівлі та споруди, до них відносяться вимоги міцності, надійності та якості, вимоги протипожежної безпеки, вимоги санітарної безпеки, вимоги екологічної безпеки, вимоги з енергоефективності.

Останнім часом спостерігається адаптація міжнародних технічних кодексів та їх застосування під час будівництва будівель та споруд в більшості країн світу, лише в деяких країнах світу діють внутрішні будівельні норми та правила, до їх числа відноситься і Україна. Натомість адміністративно-правові механізми з питань контролю за будівництвом в більшості країн світу регулюються національним законодавствам та різняться між собою.

Сприйняття глобальних викликів системи державного регулювання будівельного контролю країни сприймають по різному, наприклад, у Великобританії уряд занепокоєний викидами вуглецю в атмосферу та забезпеченням належного рівня енергозбереження [3], таким чином, на виконання вказаних завдань виробляються пропозиції, вносяться зміні до нормативно-правових актів, дотримання яких жорстко контролюється державою.

Організаційно-правові засади державного контролю у сфері будівництва у більшості розвинутих країн світу здійснюється за дозвільним принципом, за яким суб’єкти будівельної діяльності подають розроблену у відповідності до вимог технічних кодексів проектну документацію до органів влади з метою отримання дозволу на виконання будівельних робіт. В процесі будівництва здійснюється архітектурно-будівельний контроль. По завершенню будівництва отримується дозвіл (сертифікат) на право експлуатації. У разі виявлення порушень застосовуються адміністративні санкції. Вказані механізми з різними відмінностями функціонують в таких країнах, як США, Великобританія, Австралія, Нова Зеландія, Канада, Японія, Росія [2] та Україна.

Окрім того, значне місце в системі будівельного контролю провідних країн світу займає акредитація фахівців будівельної галузі - інженерів будівельників, архітекторів, інспекторів з будівельного контролю. Акредитація здійснюється на підставі певних критеріїв таких як, фаховий рівень, досвідченість, наявність інструментального та технічного забезпечення. Акредитація здійснюється у відповідності до вимог національного законодавства. Наприклад, за законодавством Європейського Союзу встановлені певні критерії до фахівців в галузі будівництва. Фахівці акредитовані в країнах ЄС мають право займатися господарською діяльністю на території будь-якої країни європейського співтовариства. Натомість в Україні система акредитації лише розпочинає впроваджуватися, ще досі діє система ліцензування. В Росії ж навпаки акредитацію здійснюють саморегулівні організації. Разом з тим, варто відмітити важливість функціонування асоціацій інспекторів будівельного контролю, які функціонують в таких країнах, як США, Великобританія, Австралія та інших. Вказаними асоціаціями надаються пропозиції щодо покращення механізмів контролю у галузі будівництва, виробляються стратегії розвитку, які опрацьовуються спільно з органами муніципальної та державної влади.

Організаційно-правові засади державного контролю у сфері будівництва в Україні знаходяться на етапі розвитку, за останні роки значно поліпшено погоджувальні та дозвільні процедури в сфері будівництва. Оновлено містобудівне законодавство, встановлені нові види штрафних санкцій за правопорушення в сфері містобудування. Таким чином, створено прозорі та дієві механізми державного контролю у сфері будівництва.

На наш погляд, з метою адаптації законодавства та впровадження організаційних принципів державного контролю у сфері будівництва до рівня розвинутих країн світу, необхідно розробити стратегію розвитку системи державного регулювання будівельної галузі в Україні.

Необхідно опрацювати можливість адаптації технічного регулювання у сфері будівництва до системи технічного регулювання провідних країн Європейського союзу та світу.

Адаптувати систему акредитації фахівців будівельної галузі до системи акредитації, що діє в провідних країнах світу.

Вказані дії сприятимуть наближенню українського законодавства до законодавства Європейського союзу та країн з високорозвиненою економікою. Впровадження вказаних заходів підвищить інвестиційну привабливість України. Ці дії нададуть змогу суб’єктам будівельної галузі вийти на міжнародні будівельні ринки та підвищити якість кінцевого будівельного продукту, завершених будівництвом об’єктів.

Список використаної літератури:

1. Анцелевич Г.О. Міжнародне публічне право: підручник / Г.О. Анцелевич, О.О. Покрещук; під ред. Г.О. Анцелевича. - К. : Алтера, 2005 – С. 170.

2. Техническое регулирование в строительстве. Аналитический обзор мирового опыта [Текст] : Snip Innovative Technologies ; рук. Серых А.Р. — Чикаго: SNIP, 2010. — 889 c.

3. Government The Future of Building Control. - Department for Communities and Local: London, 2008. - 87 р.

Коваль Ганна Володимирівна

кандидат політичних наук, доцент, докторант

Чорноморського державного університету

імені Петра Могили, місто Миколаїв

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ МОЛОДІЖНОЮ ПОЛІТИКОЮ В УКРАЇНІ

Демократичні перетворення в Україні зверненні в майбутнє, а значить до молоді. Державна молодіжна політика є невід’ємною складовою політики держави і стосується такої мобільної й особливої групи суспільства, як молодь. Адже її творчий потенціал, безмежна енергія та ентузіазм мають виняткове значення для розвитку суспільства [1, с.6].

Державна молодіжна політика – не прерогатива якогось одного відомства, а складова внутрішньої політики держави, яка повинна передбачати активну інноваційну участь молоді в житті суспільства. Молодь – органічний суб’єкт економічного, політичного та соціокультурного розвитку [2, с.89].

Жодна країна у світі не може нормально розвиватися без чіткої і глибоко продуманої програми виховання і підготовки молодого покоління до політичної діяльності. У цьому зацікавлено, насамперед, само суспільство. «Соціальний досвід, який накопичено людством, показує, що молодь завжди була противником старого, застійного, консервативного і знаходилася в перших рядах творців нового, прогресивного. Молодість – це не тільки пора мріянь та фантазій, а й час дерзань, великих наукових відкриттів і винаходів, що надають величезний вплив на весь хід соціального прогресу людської цивілізації» [3].

Сучасна ситуація в Україні характеризується економічно-фінансовою кризою, зниженням рівня життя. Вочевидь, що успішне реформування держави можливе лише за активної участі молоді. Це вимагає від народних депутатів, державних діячів, політиків серйозної уваги у підходах до розроблення і здійснення молодіжної політики. Протягом останніх майже двадцяти років українські центральні органи влади накопичили чималий досвід у цьому напрямі соціальної політики.

На сьогодні в Україні існує велика кількість міністерств і відомств, які тим чи іншим чином приймають рішення про долю молодого покоління. Відсутність загальної координації і єдиного центру дозволяє нам розглянути реалізацію молодіжної політики у державі через аналіз діяльності всіх центральних органів, які, так чи інакше, брали участь у долі молодого покоління.

До недавнього часу молодіжною політикою активно займалася Національна Рада з питань молодіжної політики при Президентові України [4; 5]. Вона була утворена 3 грудня 1995 р. як координаційний та консультативно-дорадчий орган. Рада була покликана сприяти постійному вдосконаленню державної молодіжної політики, забезпечувати узгодження дій у вирішенні питань, пов’язаних із життям молоді та її участю в усіх сферах життя суспільства й держави. До основних завдань Національної Ради входив системний аналіз і прогнозування соціальних та морально-політичних процесів у молодіжному середовищі, без чого неможлива успішна реалізація державної молодіжної політики.

До складу Національної Ради постійно входили керівники центральних органів виконавчої влади, народні депутати, представники громадських молодіжних організацій. За часів своєї роботи Національна Рада порушувала різні молодіжні питання на найвищому урядовому рівні, що значно допомагало у вирішенні цих проблем. Молодіжна політика мала своїх кураторів й у Кабінеті Міністрів України.

На сучасному етапі особливе місце у виконавчій гілці влади щодо реалізації молодіжної політики відводиться Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України. Воно виступає головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення втілення в життя державної політики з питань освіти, науки, сім`ї, дітей, молоді, фізичної культури та спорту.

Слід зазначити, що формування державної молодіжної політики почалося майже одразу з процесом становлення незалежної України. Вже 15 грудня 1992 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні», чим започаткувала послідовну роботу органів центральної влади, а також структур на місцях у напрямі здійснення молодіжної політики.

Варто зазначати те, що в умовах становлення України у суспільстві і у владних колах ще на початку 90-х років ХХ століття активно обговорювалося створення закону про молодь. Цей юридичний документ був прийнятий наприкінці існування Радянського Союзу, після більш ніж дворічних публічних обговорень та дискусій. Враховуючи цей досвід, українським парламентаріям вдалося створити нормативно-правову базу для розвитку молоді. Зокрема, достатньо продуктивним було розроблення понятійно-термінологічних категорій. Це вочевидь видно із 1 статті Закону України від 5 лютого 1993 р. «Про сприяння соціального становлення та розвитку молоді в Україні».

Отже, Закон України від 05.02.1993 р. виявився достатньо ефективним. У ньому задекларовано найважливіші ключові питання молодіжних проблем та очікування на наступні покоління з боку «дорослого» суспільства й держави. Незважаючи на численні уточнення та доповнення, більшість з яких була продиктована швидкими трансформаціями громадського суспільства та державотворчих процесів, зазначений Закон України продуктивно функціонує до сьогодення.

Крім Верховної Ради України, до формування національної молодіжної політики залучалися Кабінет Міністрів та Президент України. У 1993 р. у складі Кабінету Міністрів України було утворено спеціальне Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту. Майже одночасно створюються Комітет у справах неповнолітніх Кабінету Міністрів України, Комітет у справах жінок, материнства і дитинства при Президентові України.

Декларовані у Законі України від 05.02. 1993 р. принципи та завдання отримали конкретне наповнення. Ось чому нормативні документи інших органів влади України мали характер комплексних програм. Так, наприклад, у 1998 році Кабінет Міністрів ініціював та ухвалив Комплексні заходи щодо реалізації державної молодіжної політики в Україні, уточнення до цього документу було прийнято у 2004 р.

У межах цієї програми вже 21 червня 1999 р. відбулися перші парламентські слухання з питань практичної діяльності органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування щодо реалізації законодавства у сфері молодіжної політики. Учасники слухань прийняли рекомендації, в яких зазначалися основні проблемні питання формування та реалізації молодіжної політики в Україні. Депутати, зокрема, визнали той факт, що виконавча влада не виконує у повному обсязі вимоги Закону України від 05.02. 1993 р., і задля виправлення цього звернулися до Президента України. Крім того, вважали за потрібне розроблення спеціальних законів про соціальну роботу з дітьми, молоддю та про державну підтримку забезпечення молоді житлом. Для координації зусиль Президент України утворив Всеукраїнську студентську раду як консультативно-дорадчий орган.

Перші принципові зміни до закону 1993 р. були внесені вже на початку ХХІ ст. Таким слід вважати Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21.06.2001 р. № 2558-ІІІ. Цей закон виокремлює в особливу галузь суспільно-громадської діяльності соціальну роботу з дітьми, сім’ями та молоддю, адже в ньому детально обговорювалися принципи, механізми та форми такої соціальної роботи.

Таким чином, визнавалася важливість турботи про наступне покоління. Важливо, що майже у той же час було прийнято ще два нормативних акти: Закон України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. № 2402-ІІІ та Закон України від 15.11.2001 р. № 2789-ІІІ «Про попередження насильства в сім'ї», які логічно продовжили ідеї специфічної уваги до надзвичайних ситуацій та негативних тенденцій у сім’ях і вихованні дітей.

У подальшому центральні органи влади продовжили диференціацію підтримки різних груп молоді. Так, наприклад, спеціальну увагу отримали молоді підприємці. Державну програму підтримки молодіжного підприємництва на 2002-2005 рр. розробив та затвердив Кабінет Міністрів України.

Довгий час (майже 11 років) Верховна Рада України вважала, що достатньо лише задекларувати свої «благі» наміри щодо молоді. Але практика суспільного життя та діяльність окремих установ, які опікувалися цими питаннями, переконливо продемонструвала необхідність системної програмної роботи з виховання молодої когорти, її всілякої підтримки та турботи на рівні цільового фінансування. Все це знайшло своє відображення у розробленні та прийнятті Закону України «Про Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004-2008 рр.» від 18.11.2003 р. № 1281-ІV .

Важливою тенденцією останніх років є намагання стандартизувати державну молодіжну політику та вписати її до контексту міжнародної практики. Світовий Молодіжний Форум, який є консультативним органом при Раді Європи, ще у 1998 р. визначив загальні напрями молодіжної політики [3]. Намір України до європейської інтеграції стимулював визнання цих принципів й для влади України.

Отже, реалізація державної молодіжної політики достатньо забезпечена українським законодавством. Однак, нормативне регулювання молодіжної сфери все ще залишається складним, не завжди відповідає реаліям сучасного життя, а тому потребує внесення певних коректив та змін.

Література:

1. Коваль Г.В. Проблеми зайнятості молоді Миколаївської області та шляхи її регулювання в умовах реформування економіки. // Вересень: науково-методичний журнал, № 3 (17). – 3. – 2001. – С. 6-8.

2. Колесніченко Н.М. Становище молоді як одна з гуманітарних проблем нашого часу. // Наукові праці: науково-методичний журнал. Т.23. Вип.10. Політичні науки.- Миколаїв: Вид-во МДГУ ім.П.Могили, 2002. – С. 88 – 90.

3. Молодіжний рух в Україні : довідник. Ч. ІI. — К. : АТ «Видавництво «Столиця», 1998. — 199 с.

4. Соколов В. Н. Власть и общество / В. Н. Соколов, А. Г. Старинец. — Одесса : Маяк, 2003. — 180 с.

5. Сорока С. В. Неформальні молодіжні організації в Україні у 60-80-х роках ХХ століття / С. В. Сорока // Наук. праці Микол. держ. гуман. ун-ту. ім. П.Могили — Вип. 9: Політичні науки. — Миколаїв, 2002. — С. 128—133.

Коваль Ганна Володимирівна –

кандидат політичних наук, доцент, докторант

Чорноморського державного університету

імені Петра Могили, місто Миколаїв

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ МОЛОДІЖНОЮ ПОЛІТИКОЮ В УКРАЇНІ

серйозної уваги у підходах до розроблення і здійснення молодіжної політики. Протягом останніх майже двадцяти років українські центральні органи влади накопичили чималий досвід у цьому напрямі соціальної політики.

Декларовані у Законі України від 05.02. 1993 р. принципи та завдання отримали конкретне наповнення. Ось чому нормативні документи інших органів влади України мали характер комплексних програм. Так, наприклад, у 1998 році Кабінет Міністрів ініціював та ухвалив Комплексні заходи щодо реалізації державної молодіжної політики в Україні , уточнення до цього документу було прийнято у 2004 р.

Література:

3. Молодіжний рух в Україні : довідник. Ч. ІI. — К. : АТ «Видавництво «Столиця», 1998. — 199 с.

4. Соколов В. Н. Власть и общество / В. Н. Соколов, А. Г. Старинец. — Одесса : Маяк, 2003. — 180 с.

"Актуальні проблеми державного управління..." 2012

Секції 2 / 3.

Немає коментарів:

Дописати коментар